Побита і принижена лежала на брудних соснових нарах.

На сей раз їй навіть стару подущину вирвали з-під голови – спи хоч на своєму кулаку, хоч на своєму коліні, а хоч і зовсім не спи! Порвали на ній спідню сорочку і виставили на посміховисько.

– Це тобі, потворо, за те, що хотіла обманути нас!

І це зробили – хто б ви думали? – злодюжки та проститутки. А їх тут, у бараку, аж шістнадцять. І кожна сюди, певна річ, потрапила випадково, а її, бач, зрозуміти не можуть. І не хочуть. А в чому її провина? В тому, що не така, як усі? Що хотіла пограбувати залізничну касу і роздати гроші таким же неімущим, як сама нині. Не вийшло. І ось вона в цій тюрмі випробовує приниження саме од таких, яким ще недавно хотіла допомогти.

Прикро. Але чим зарадиш? Залишилося хіба що закинути погляд у стелю і вичитувати з неї, брудної, обсидженої мухами сотень поколінь, своє минуле.

Зараз їй не хотілося думати про те, що недавно відбулося, адже її впіймали, як мовиться, на гарячому. Поспіши на хвилин чотири-п’ять і була б розчинилася, загубилася в натовпі.

Перекинулася, як посеред плеса на спинку, так безпечно, відверто і так легковажно у своє дитинство. Спочатку в село, де її відразу зустріла, ясна річ, добра мама, випускниця пансіонату шляхетних панянок і завжди розсудливий батько. Батько зрідка і якось майже пошепки називав свою дружину Афродітою. І зрозуміло чому – красуня! Про це й зараз кожен не лишень скаже. А ось чого мати називала батька Гермесом – не розуміла. Адже він завжди на службі, як і тепер у відставці, числився Олександром Сергійовичем Ротмістровим. Тому не міг бути, як той міфічний бог, покровителем ні пастухів, ні купців і ніколи не мав ніякого стосунку як до скотарства, так і до торгівлі. Хіба що на фронтах, у котрі Росія завжди устигала вляпатись по шию, доводилося не раз супроводити невинно убієнні душі своїх земляків у підземне царство Аїда. Але це вже невід’ємна функція кожного військового. Тим паче, російського офіцера.

Батько від свого батька, до речі, теж офіцера, отримав у спадщину маєток у Калинівці і збирався в межах своїх земельних володінь розширити й модернізувати старий парк екзотичними деревами і римськими водограями. Це тепер модно.

У перші роки життя їй тут жилося безтурботно й цікаво. Гувернантка Мірей вчила грамоти і не лише на основі грецьких міфів чи казок братів Грімм, а й доносила сторінки з історії стародавнього світу, читала вірші найкращих французьких і російських поетів. Альона особливо любила Бодлера, але не розуміла, чому поет назвав свою книжку «Квіти зла». Хіба зло може цвісти?

Одночасно з Мірей нею дбайливо опікувалася мила й чуйна сільська наяда Марфа, котра перед тим була й Аделіниною, себто маминою нянею. Вона розповідала Альоні, крім усього іншого, про цікаві пригоди, пов’язані із розбійниками, котрі ще недавно шугали тут недалеко по лісах. Серед них особливо виділявся якийсь Устим Кармалюк чи Кармелюк. Марфа його так і так називала. А може, то їй, малій і наївній, почулося так тоді? Як би там не було, але розбійник заімпонував Альоні тим, що по-особливому ставився до бідних і багатих:

В багатого хоч я візьму – убогому даю.

І так гроші розділивши, гріха я не маю, – декларувала Марфа і водила її по алеях поміж водограями, нерідко наспівуючи ще й дитячі пісеньки, до котрих і вона, Альона, вже долучалася своїм верескливим голосочком.

Якось Марфа чи то серйозно чи жартома зауважила: «А твій спів ніби ближче до хлопчачого» – і відразу ж виправдалася: « Чи то мені вже так, Альонко, здається?» Нічого не відповіла, бо на обійстя вже увірвалася зграйка сільських діток, яких вона з нетерпінням чекала ще з самого ранку. І хоч Альона свою няню більше ніж поважала, але ті діти були для неї понад усе! Хтось міг би подумати: як же ж так, адже вони такі обірвані, голодні, брудні, а вона – сита, гарно вдягнена панянка. Отже, нерівня? Хтось, може, й міг би подумати, тільки не вона.

Для неї ці замурзані галасливі істоти були всім – і вона їх годувала, ділячись своїми найулюбленішими ласощами. В усьому саду не було такої деревини, плодів із якої вони не мали б права зірвати. І все це їм дозволяла вона, Альона Ротмістрова, донька нині відставного штабс-капітана.

Нетрудно було здогадатися, що сільські діти не вилазили із панської садиби. І полишали її тоді, як треба було йти до річки.

Яке ж то було свято ота річка! Альона ставала попереду гурту і, піднявши руку догори, вела його за собою. Дівчатка й хлопчики з галасом, а то й з піснями чимчикували за нею. А вже там, на місці, хлопці миттєво роздягалися і кидалися з бурта сторчма у воду. Дівчатка сором’язливо підпирали щічки долоньками і посміхалися кожна собі за пазуху. Альона ж була не з таких, розганялася й собі кидалася у воду.

Хлопцям простіше – розбіглися по кущах, повикручували штани і – порядок, а вона стояла і поволі стікала водою. Хтось якось хотів стягнути із неї платтячко, але дівчина його так турнула від себе, що той полетів шкереберть і опинився в річці.

Здавалося, нічого особливого не трапилося, але мати зауважила:

– Більше до річки не підеш.

– Чому? – запитала Альона.

– Так буде безпечніше для тебе.

– Але ж я вмію плавати.

– Все одно.

Не могла не послухати матір, хоча втрачати річку для неї було дуже тяжко. Де, як не там, була саме такою, якою їй хотілося бути. Там могла просиджувати цілими днями, спостерігаючи, як та чи інша бабка кружеляла над плесом, зупинялася над ним хвилину-дві й, раптово сахалася убік, коли риба виплигувала над водою, і, не впіймавши нічого, пірнала в річку, ледь помітно хилитнувши хвостом.

На березі збирала жовті, сині, голубі, червоні, помаранчеві квіти, але як вони називалися – так і не відала, бо ніхто її того не вчив. Няня на це не звертала уваги, а інші, може, й самі не знали. Одначе це не заважало їй плести вінки, одні насаджувати на голову, інші кидати далеко від берега на плесо. Іноді вона висипáла з подолка зірвані квіти, хапала в руки якогось кийка і стинала ним червоні голови будяків. Усе залежало від настрою в той чи інший день, або, точніше, погоди в той чи інший тиждень.

Де, як не там, біля річки, вона могла зайти у воду по шию і лоскотати себе під пахвами чи межи гострими дитячими коліньми, потім раптово вистрибувати на берег і бігти, бігти, бігти по траві з платтячком, що з усіх боків прилипло до юного тіла!

Їй не раз хотілося скинути з себе те мокре вбрання, але мати завжди застерігала:

– Так негарно, бо ти ж – дівчина.

– А чому хлопцям можна?

– І хлопцям не можна, – казала мати.

– А якщо я виросту?

Мати тільки печально дивилася на неї:

– Спочатку ти вирости.

Але що тут думати – то ж так просто: побільше спати, бо діти лишень у сні ростуть. Тому Альона лягала рано і намагалася швидше заснути, але їй ніби щось заважало. Було, увіткнеться личком у подушку, заплющить очки, лежить, лежить, а сну як не було, так і нема. Десь ходить біля вікон, а дрімота коло плота. Наче ображений кимсь родич або знайомий.

А тут ще й батько долучився і заодно з матір’ю. Часто перешіптуються, непомітно зиркаючи убік єдиної.

– Господи, за віщо ти так нас покарав? Чи не за те, що ми з тобою, папа, так і не дійшли до спільної згоди, в якім костелі чи якій церкві під вінець ставати?

– Так і живемо без Божого благословення, – казала мати.

– А як же повинен спокутувати той, хто поділив церкву Христову на православну й католицьку? – запитував пошепки батько.

І, здається, дошепталися: вирішили нікого з дітей не впускати на своє панське обійстя.

– Чому? – запитала Альона.

– Яблука трясуть, по клумбах бігають, – несподівано пояснила мати.

– А хіба з нас тих яблук не вистачить?

На те батько зауважив:

– Бо твої друзі – сільські.

– А ми які? – уставила в нього оченята донька.

– Ти – дочка штабс-капітана, – і підкреслив, – а не якогось там… од якого несе кінським потом чи сечею.

Тільки сільська наяда не витримала і зронила собі під ноги:

– Господи, помилуй її …

А діти, як нічого не трапилося, гуляли ще до вечора парком, смакували яблука й грушки, гралися межи кущами у схованки, потім у квача, годували вивірку, яка звідкілясь прибилася сюди і, скидалося на те, що не хоче звідси забиратися.

Не хотіли й діти, але довелося.

А назавтра вже не з’явилася на заняття й гувернантка Мірей. Мати наполягала, щоб її взагалі розрахувати, але батько порадив не поспішати. Дочка повинна бути освіченою. Це їй в житті не завадить. Як і триматися осторонь від усіх, з ким могла б зустрічатися.

– Навіщо воно так? – звернулася Альона до Марфи. У милої няні тільки слізка зблиснула на щоці й заховалася у морщині аж на бороді.

Останні місяці у панському маєтку для дівчини були місяцями смутку й печалі. Вони посилювалися ще й тим, що за вікном безперервно лив дощ. Одначе той дощ водночас і заспокоював – у таку пору в піжмурки чи квача з дітьми (навіть коли б вони прийшли) гратися не будеш.

Так пройшов рік.

Потім другий.

А всередині грудня дощ перейшов у сніг і відразу рівно притрусив землю.

– Нарешті дочекалися, – сказав Олександр Сергійович. – Узавтра цей сніг схопить мороз, і я вирушу в розвідку.

«В розвідку» – це аж на Волинь. Там, за Коростенем, майже посеред глухого лісу знаходиться невеличкий фільварок польського шляхтича Ясінського, Аделіниного батька. Це Аделіна наполягала, аби з донькою перебратися туди. Брат Станіслав (позаяк батько вже три роки тому, як помер) повинен не «бардзо» упиратися на переїзд у Калинівку до маєтку Ротмістрових. Адже той маєток і розкішніший, і землі довкола більше. Та й саму землю не прирівняєш – поліський пісок є пісок і з нього такого масного чорнозему, як у Калинівці, ніколи не виліпиш. За інших обставин ніхто, звичайно, маєтками не мінявся б.

А тут ще й без доплати. Бо де панові Станіславові взяти грошей, як він уже пару коней програв у рулетку в Київі. Залишився тільки Кочубей – стара шкапа. Її і довелося покинути вдома.

Швагри потиснули один одному руки і – роз’їхалися.

Ясна річ, всього майна хурами не забереш, але найбільш необхідне мусово взяти. Мова, звичайно, не про меблі, ними можна й помінятися.

Так і зробили. Ротмістрови спочатку навантажили чотири, а Ясінські всього-на-всього – дві фури. Та ще й упрягли до найнятих коней.

У каретах, звісно, їхало панство, одне одному назустріч.

За Житомиром порівнялося і побажало одне одному щастя й успіху, яких обом сім’ям так не вистачало.

Що би там хто не казав, а нове, щоправда, з самого дитинства знайоме Аделіні обійстя видалося запущеним: дерева хаотично повикидало від пеньків молоде пагіння, на садибі появилося чимало кущів, природу котрих не просто встановити, старі альтанки зяють широкими щілинами, а на самих будівлях рами вікон давно не фарбувані. Колись розкішні парк і сад тепер трудно впізнати. Що то значить, як хазяїн не туди, де треба, заглядає. Аделіні якось ніяково стало перед чоловіком, а той ніби не звертає ні на що уваги, допомагає розвантажувати хури. Головне, як тут приживеться та, задля якої покинули маєтки десь там у далекій і милій серцю Калинівці?

А винуватиця, підперши кулачками підборіддя, мовчить.

Мати, здається, щойно тепер побачила, як вона виросла!

Той кожушок, що купили два роки тому, так обтиснув її стрункий стан, що в дівчини (не дівчинки вже) кров піднялася до лиця, і воно аж горить на білій сніговій постелі. Недарма той хлопець, що теж розвантажує хури, час од часу зиркає на Альону, і це вже й сама Альона помітила. Звичайно, вона знає, що то візниця дядька Станіслава, який залишився тут, аби вручити їм, Ротмістровим, ключі від помешкань.

Розвантажують хури й інші візниці, що в дорозі управляли кіньми, і, звісно, Марфа. Без неї ніяке діло не обходиться. Тільки мати і вона, Альона, – ні. І ще Мірей, котра все-таки не відбилася від їхнього обійстя. Тій француженці, якщо вдуматися, всіляка робота – чужа. До речі, як і педагогічна тепер.

А після того, коли розвантажили привезене, батько запитав у тутешнього хлопця:

– Як тебе звати?

– Левко, – відповів той.

– Отже, Левку, якщо я тобі запропоную стати вже моїм кучером, не відмовишся?

Левко ніби завагався.

– Про тебе гарно відгукувався пан Станіслав, – сказав батько.

– Постараюся і вам, пане, догодити, бо, насправді, не маю де подітися.

– Сирота?

– Так, пане… Навіть гірше…

Ротмістров не хотів «давити на мозоль» хлопцеві й наказав випрягати коней. Щоправда, перед тим зауважив:

– Не називай мене паном.

Левко кинув поглядом спочатку ліворуч, потім праворуч, поки не впер свої зеленаві прямо в хазяїна:

– А як?

– Називай барином… Або… або ж, – подумав і уточнив: – або ж Олександром Сергійовичем.

Його молода дружина в цьому питанні одразу зважилася на свою версію:

– А я, Левку, хочу бути панею.

– Мені то що. Як скажете, так і буде, – і хлопець почав випрягати коней з першої хури.

У першу ніч на новому місці не могла заснути. Все довкола – незвичне й чуже: від ліжка до тих стін, що якось химерно зійшлися ніби над самою головою. У шибку щось вряди-годи постукає, буцімто проситься до кімнати, чи викликає когось із неї. Обережно підійшла до вікна, відхилила фіранку і зрозуміла: то гілка, розхитана вітром, стукає в шибку.

А ще хвилює те, що фільварок стоїть майже посеред лісу. Принаймні таким було в неї перше враження. З цікавости навіть обійшла його довкола. Ніде – нікого. Тільки – густий, переважно сосновий ліс. Як і зараз. Із вікна. Шарпнула фіранку і заступила нею мляве світло, що цідилося крізь шибки знадвору.

«Сюди до мене дівчата вже не прийдуть», – подумала і присіла на ліжко.

Сон геть відійшов і що робити посеред ночі?

Така дика самотність, здається, вперше окутала дівчину.

– Марфо! – гукнула в темряву.

– Що таке, Альонко, – почула з сусідньої кімнати.

– Зайди, будь-ласка.

Жінка не забарилася.

– Сядь біля мене.

Сіла.

– Хочу тебе спитати: сюди до мене вже ніхто не приходитиме?

– Чому так думаєш?

– Бо живемо в такій глушині.

– За лісом мусить бути село.

Подумала-подумала і запитала:

– А ти не відаєш, яке воно?

– Не відаю, Альонко, бо я тут давненько не бувала, – позіхнула в долоню і мовила: – Мама твоя тут народилася.

– І мешкала в такій глушині?

– Вона ніколи не скаржилася. Отже, тут можна жити, – усміхнулася: – Та й пани завжди знаходять, у який спосіб розважитися, бо мають на те час.

Так сказала і добре, що в темноті обличчя не було видно. Воно, мабуть, видало б іронічний відтінок її слів.

А наступного дня візниця Левко уже впряг пару молодих коней у сани. Таку ідею зініціювала сама пані Аделіна.

– Цікаво побачити, що відтоді, як я покинула ці краї, тут змінилося, – мовила, умостившись на передку поруч Левка. Ззаду на сидінні – Альона з Марфою.

Був чудовий день, і як тільки коні рушили з місця – сніг збоку сонця замерехтів так сліпуче, що Альона аж очі примружила, а той, що летів з-під кінських копит, подеколи вибухав попереду саней барвистими фонтанами, обкидаючи іскристою прохолодою. Природно, в першу чергу паню і самого візницю. Альона помітила, як мати раз по раз затулялася од того здибленого снігу рукавом, ненароком прихиляючись до плеча кучера. Останній ні на що не звертав уваги – здавалося, що для нього такі речі були звичними. І це трохи не сподобалося дівчині. Тим паче, важко було зрозуміти, куди вони їхали.

І тому мати намагалася коментувати. Виходило, приміром, так:

– Оце село дуже змінилося.

Їхали далі. Коні витягували перед їхні очі все нові й нові краєвиди.

– А це – Мар’янівка? – питала Аделіна.

– Це – Вільшанка, – уточнював Левко. – А Мар’янівка – зліва. До неї верстов ще зо три.

– Так це Вільшанка! – дивувалася пані. – Тут колись був водяний млин, чи не так, Левку?

– Він і зараз є, – стверджує хлопець.

– А річка де?

– І річка є. Тільки пересихає потроху.

– Бачиш, і тут пересихає, – скрушно мовить пані. – А чи живий ще пан Пшивозняк?

– Якщо пані Аделіна має на увазі Вальдемара, то він уже давно помер, а якщо його сина, то син ще живе.

Пані знову здивувалася:

– Він сина мав?

– Навіть два.

– А я того не знала.

– Пані Аделіна, мабуть, не знає, що одного з його синів недавно убили.

– Хто убив?

– Та хто ж. Мужики.

– За віщо?

– За те, що знущався над ними.

– І тут мужики не знають, чого хочуть.

Дальше довго їхали мовчки.

Поминули ще якесь село, і пані несподівано запитала:

– А як ти, Левку, думаєш: під ким було б ліпше бути на цій землі мужикам?

– Не зрозумів вас, пані.

– Ну, під Росією чи Польщею?

Левко ніби не почув, змахнув у повітрі батогом і вигукнув:

– Гетя-вйо!

Але Аделіні було цікаво і вона все-таки хотіла дізнатися:

– Так під ким було б ліпше?

– Ліпше було б, – викрикнув Левко і виляснув у повітрі батогом, – якби була сама по собі.

– Такого не може бути, Левку, – одразу заперечила пані.

– Якщо не може бути – то й не буде. Але , – зам’явся хлопець, – якщо здумає бути – то й буде.

– Навіть не здумає.

– Левку, – нарешті втрутилася в розмову Альона, – а від нашого маєтку яке найближче село?

– Бубнів.

– А скільки то верстов буде?

– Певно, зо дві, панно.

– І ти щоденно так далеко ходиш на службу? – поцікавилася вже пані Аделіна.

– А чого мені ходити?

– Ну, десь ночувати треба ж.

– Я в конюшні ночую, пані.

– В конюшні? – здивувалася.

– Так, пані.

Нічого більше не сказала, а після поїздки розпорядилася поселити візницю в невеличку кімнатку, що знаходилася у лівій частині флігеля.

І ліжко знайшлося, і навіть два крісла. Щоправда, старих.

Сирота не відав, як дякувати великодушній, упав на коліна, а та лишень заспокоювала його:

– Не треба, не треба, – і погладила розчуленому скуйовджену кучму.

Потроху Ротмістрови почали звикати до нових обставин. Олександр Сергійович одразу сподобався сусідам-багатіям. Ті запрошували його в гості, а потім і на полювання – і барин охоче відгукувався. А ось пані – ніяк. Тому пішли чутки, що новий поміщик у свій фільварок не запрошує нікого тільки тому, що привіз молоду дружину, яка нібито колись потрапила на бал аж у царський палац, і сам цар при виконанні мазурки ненароком кинув оком на вродливицю.

Такі міркування вперше, здається, підкинув ще пан Станіслав. Як підпив, звичайно. Що ж до вроди колишньої Ясінської, то її тут ще всі добре пам’ятали дівчинкою. Та й матір’ю її (на сьогодні небіжкою вже) усі пани-сусіди захоплювалися, але підступити не наважувалися – гонорова пані була.

– Бардзо ґонорова!

Кажуть, аби заховати молоду дружину подалі від цікавих очей, штабс-капітан і подався в глушину подалі од можливих спокусників.

Але все це поки що ходило на рівні чуток, про які, можливо, приїжджий барин і не здогадувався, бо краще, ніж будь-хто, знав мету свого далекого переїзду.

Кажуть: на старому місці й пень мохом обростає, а під лежачий камінь вода не тече. Хай би і не текла, аби добра опінія в дитини була. Хто би перевіряв, як висловився колись барин, «шлях із варяг у греки», аби помінятися на маєток, що знаходиться десь там, як кажуть, де й Макар телят уже не пас, і має не вельми привабливий вигляд? Це – якщо порівнювати із недавнім своїм же.

І Ротмістров схилився до чарки. Дружина розуміла – нудно йому тут. Звик до компанії, до того ж офіцерської. А тут поряд – нікого. Ось і виїжджає на те «полювання», звідти рідко що привозить, а підстав для того, щоб розлити пляшку на свіжому та ще й морозному повітрі більше ніж потрібно.

Аделіна спочатку мовчала.

А потім і не стерпіла.

– Це поганим закінчиться, – застерігала.

Чоловік із відповіддю не забарився:

– Бачиш, тут якесь таке місце… чи повітря… Твій брат також … не витримав… і сама знаєш …

Аргументація непереконлива, але що мала казати? Розуміла, що і йому нелегко. Сідала біля вікна і виглядала. А не дочекавшись, лягала в ліжко, але не спалося. Все здавалося, що попід вікнами хтось топчеться, точніше, шастає, як привид.

Кілька разів підходила до вікна, та нікого не помічала.

Так пройшов тиждень.

Місяць.

Другий. І ніби звикла.

А чоловік вертався пізно і падав напівмертвим на своє ліжко, у своїй спальні.

Якось уранці зайшла до візниці й поцікавилася:

– Де ж то ви так пропадаєте?

Левко не виглядав тим, що після перепою, і тому сказав одверто:

– Якщо я вам, пані, скажу – вам легше буде?

Може, й мав рацію.

Ще щось хотіла спитати, але передумала.

Так і вийшла ні з чим із невеличкої кімнатки, що у лівому крилі флігеля.

Вийшла, одначе невзабарі вернулася з ковдрою під пахвою.

Вирішила: зайде і скаже:

«Будеш мати чим накриватися».

Але од несподіванки аж сахнулася за поріг – у кімнатці вже була гувернантка. Мірей одразу намагалася свою присутність виправдати:

– Пан Левко цікавиться французькою.

– Не сумніваюся, – сказала Аделіна, підійшла до ліжка і кинула на нього ковдру:

– Будете мати чим накриватися.

– Та що ви, пані, я не така, я не того сюди зайшла.

А Левко стояв як бовдур і кліпав балухами.

Коли спохватився – то пані вже була за порогом.

– Чому ти вдень прийшла? Хто тебе просив? – схопив гувернантку за рамена – та лишень посміхнулася:

– А що, забув уже?

Кінець цієї розмови почула й Альона. Випадково, щоправда. Бо йшла повз флігель і зупинилася.

А ось, чи випадково зупинилася – не відає. Не скажеш, що їй не подобався цей сільський хлопець, але про це вона поки що нікому й півслова. Хіба що Марфі признається. Бо Марфа якась така, сказати б, особлива.

І Альона, не відкладаючи на завтра те, що можна зробити сьогодні, пішла до Марфи. Зайшла і, як мовиться, з плеча:

– Ти, Марфо, була замужем?

Своїй няні довіряла, як нікому в світі. Навіть більше, ніж матері. Марфа як тримала в руці картоплину – так і випустила під ноги.

– А хто мене таку візьме?

– Яку? – спитала Альона.

– Хіба не бачиш? Я ж не така, як …

– А яка?

– Ти – багата, гарна, а я?

– І ти, Марфо, – гарна.

– Маленька, кругленька, уже старенька , – продовжувала Марфа.

– Таке скажеш.

– А чорти на обличчі ніби блощиць давили.

– То неправда, Марфо. Ти – дуже гарна й дуже добра! І тому скажи мені: тобі ніколи не хотілося побути – вона не знала, як висловитися, і сказала, – біля мужчини?

Такого питання від своєї молодої вихованки не сподівалася. Хотіла їй зауважити, але стрималася, бо подумала: « Я, мабуть, пропустила той час, коли вона виросла».

А вихованка наполягала:

– Тільки правду кажи.

– Я про те ніколи не думала, – призналася жінка.

– А про що ти думала?

– Думала, щоб піти в монастир і вимолювати гріхи.

– А які ж вони в тебе?

– У кожної людини є гріхи.

– І ти будеш молитися до того, хто тебе зробив нещасною?

– А я – щаслива.

«Дивна жінка, – подумала Альона. – З нею нема про що говорити. Яке ж то щастя, коли з-поміж усіх мужчин добрим словом вона згадувала лише двох. Одного за те, що закликав поділитися з ближнім останньою сорочкою, а іншого за те, що з багатого знімав ту сорочку і віддавав бідному».

– А може, я й тебе заберу з собою?

– Куди?

– У той же монастир.

Альона ніби аж розсердилася:

– А що я там буду робити?

– Молитися будеш.

– А я хочу допомагати людям.

– Як?

– А то вже треба подумати. Твій Кармалюк знайшов же як.

Штабс-капітан Ротмістров уже давно помітив, що з лісу до садиби іноді підходять якісь люди, здалека оглядають її і потому зникають у тому ж лісі.

Так було, за його спостереженнями, разів п’ять-сім.

На сей раз цих людей зібралося більше і підійшли вони до фільварку ще ближче.

– Ей, хазяїн! – гукнули.

Він їх і вони його добре чули й бачили.

– Чуєш, хазяїн!

– Що хочете? – запитав.

Один у порваному брудному тулупі крикнув:

– Хочемо, щоб ти з нами лісом поділився!

Спочатку не відав що відповісти.

– А навіщо він вам? – нарешті запитав.

– Нову хату комусь треба було б поставити і топити в грубі вже нема чим!

– Ви і так уже берете, що бачите.

– А ми хочемо, щоб ти дозволив нам!

– Я не можу вам дозволити, бо то не моє, – намагався пояснити.

– А чиє?

– Хіба ви не знаєте?

– А де того пана Ясінського шукати? Ми з ним домовилися б!

– Ой домовилися б! – пригрозив хтось палицею.

– Не знаю, – сказав штабс-капітан.

– Тоді ти нам дозволь!

Ротмістров подумав-подумав і:

– А коли я вам не дозволю?

– То подаруй нам свого коня!

– Хоча б одного. В тебе ж їх аж три.

Ротмістров розумів, що апетити тих людей задовольнити важко буде і тому запитав:

– А якщо я вам не подарую?

– То ми твій фільварок підпалимо!

Штабс-капітан хотів вихопити маузера, але в той час щось глухо затарабанило, як по блясі на флігелі. По звуку він зрозумів, що то важкий кулемет.

Прохачів у мить – як корова язиком злизала.

Ще не встиг заховати маузера, як до нього підійшов конюх.

– Ви тією штучкою, – і показав на маузера, – їх не налякаєте. Таких і в них самих знайдеться не менше десяти. А ось дядька «Максима» вони бояться.

– Спасибі тобі, славний защитніку нашого Отєчества, – сказав штабс-капітан і поплескав Гриця по рамену. – Прийде час і я віддячу тебе за це.

Гриць як не почув цих слів і подався до своєї конюшні.

По дорозі згадав недавній інцидент. Про нього він нікому не розповідав.

А було се так. Він заготовив у лісі дров. Одним возом не вивіз би. А тут підійшли до нього. Він їх і сьогодні впізнав. Двоє із Вільшанки, а один, здається, з Бубнова. Підійшли і питають:

– Дрова потрібні?

– Та ні, ясна річ, бо заготовив уже собі.

Нічого на те не сказали.

Тільки назавтра як приїхав за дровами – їх уже не застав. Значить, вони їм уже були потрібні. Що тут скажеш? І кому поскаржишся?

Аделіна знову сиділа біля вікна і знову (вже вкотре) перегортала в пам’яті свою біографію.

Поки що на тридцять шість сторінок.

Не скажеш, що цікавих.

І не скажеш, що щасливих.

Але й особливо скаржитися на щось чи на когось перед Богом буцімто нема чого. Якщо відкинути перших вісімнадцять сторінок, то всі інші написані ніби різними почерками і чомусь майже усі на сірому тлі. Як на бракованому папері. Серед тих почерків була і її каліграфія – не зовсім рівна, не завше продумана. Ну хоч би взяти її заміжжя. Хіба потрібно було через отого чорнявого хорунжого відректися від рідного дому так рано? А потім тинятися з ним по всій Росії, кожен раз підшуковувати собі нове житло, не завжди комфортне; кожен раз накривати столи офіцерам і відчувати на своїх стегнах їхні схрещені п’яні погляди. А в той же час як у своїх, так і в чоловікових батьків, стоять пусткою хороми. Така вже доля, будь вона неладна, офіцерів і їхніх жон!

А було ще одне і не менш важливе: виглядаючи аж носика вже розплющила в шибку, а його, єдиного, усе нема й нема. І грієш подушку сама. Часто-густо зволоженою щічкою.

Ніхто не відає, як трудно свою честь одстояти у здеградованому середовищі в наполовину азійській імперії.

Наші жони – пушкі заражони!

Вот ґдє наші жони!

Казав, усе зміниться, як служба кінчиться, як піде у відставку.

Змінилося, та, на жаль, далеко не все.

Ясна річ, не треба йти на службу, займатися муштрою, наводити порядок у казармах, готувати солдатів до парадів тощо. Те вже, дякувати Богу, в минулому. Чоловік навіть у батьківському маєтку намагався щось зробити, нову огорожу звів, кілька бесідок поставив поки…

І тут, на Поліссі, походив садибою тижнів два чи три поки… не виїхав за обійстя і відразу обріс товариством. Старі пани, як і барини, не мають де подітися. Бо молоді – на фронті. Тому, як і барини, не проти випити і згадати «дела давно минувших дней, преданья старины глубокой». А якщо є нагода – то ще й пальнути по горизонті. Якщо комусь удасться підстрелити – яка то радість для всіх! Тут же на снігу розпотрошать, підсмалять, припечуть – ото свіжина, панове добродії! Тільки б мужва неголена у смердючих кожухах не зважилася відбити, як у Смолярах чи Кам’яному Броді.

В Кам’яному Броді якось відстрілялися, а в Смолярах навіть трьох панів убили і дикого кабанчика на свої сани вкинули – шукай вітру в полі! Чи пак, у лісі! Там же в лісі Ротмістрову молодого коня поцупили. Можна здогадатися хто, але за руку не впіймав – не злодій.

Щось таке почало робитися, що й виїхати без охорони небезпечно. Дехто вже звернувся за допомогою до солдатів. Найчастіше донських козаків, що отаборилися недалеко в Клинтушах. Ротмістров, як військовий, вирішив: сам дасть раду, бо має маузера – іменний подарунок генерала Краснова. Врешті-решт зброю знайти тепер не трудно, гірше з «людським ресурсом» – молоді пішли на фронт, залишилися старики, каліки і «сачки», яким удалося заховатися підчас мобілізації. Такі, як Левко, котрий зараз не проти взяти зброю в руки і, як треба, захистити свого нового хазяїна. Бо так і сказав:

– Нікого не підпустимо!

– Чим? – поцікавився хазяїн.

– А чим би ви хотіли? Гадаю, шаблями рубатися не будемо. Та й у штикову атаку не підемо, бо нас мало: ви, я та дядько Гриць із «Максимом».

Готовність візниці до захисту була вмотивована. Штабс-капітан уже давно помічав, що хлопець зизоочить на його єдину. Це його, як і жінку, звісно, не тішило. По-перше, не рівня. До того ж… Але що мали робити? Рано чи пізно… І все-таки краще хай пізно. Дівчина ще зовсім юна. І сімнадцяти не має. А виганяти хлопця не хотілося. Старанний, чесний. Де такого натомість знайти?

Аделіна (про це вона нікому не признавалася) навіть зробила колись зі свого боку те, про що й подумати боялася. Зайшла у флігель (ще до того, як туди заходила гувернантка) і приказала:

– Забороняю тобі її навіть пальцем торкнутися!

– Кого?

– Не знаєш кого?

– Ні, – чесно признався візниця.

– Альони.

Хлопець був, без сумніву, спантеличений і не відав, яке слово у відповідь підібрати. А пані несподівано запропонувала свої послуги:

– Якщо вже так захочеться, що не знаходитимеш місця, – звертайся до мене.

Зо два дні тинявся Левко то поза конюшнею, то поза парканом. А на третій день таки зважився і підійшов до пані:

– Хай пані тільки не сердиться на мене, але ж…

– Що «але ж»? – поцікавилася Аделіна.

– Я боюся до вас підступити.

– Чому?

– Бо кажуть…

– Що кажуть?

– Ей, – і махнув рукою.

– Ні, ти кажи, кажи, – вхопила хлопця за гарячу руку і ніби обпеклася в неї – відсахнулася.

– А не виженете з дому?

Ледь вимовила:

– Будь спокійний.

– Тоді я скажу… але, справді, не виженете? Бо я не маю де подітися.

Аделіна пильно-пильно подивилася на хлопця. В її очах перев’язалися і смуток, і прихована радість, і глибоке таїнство жінки, котра має ще так багато чого сказати.

І вона видихнула:

– Сказала, що не вижену.

Тоді Левко якось так із лукавинкою на устах:

– Кажуть, що сам цар із вашої шийки знімав…

– Що знімав?

– … дорогі пацьори.

– Знімав чи надівав?

– Ніби знімав.

– Пацьори чи…

– Ніби пацьори…

Пані підійшла майже впритул.

– Хто каже?

– Чоловік із Б-бубнова, – зам’явся хлопець. – Ось тут п-по сусідстві…

– Хто той чоловік?

– Каже, що в царській охороні служив.

– Каже чи кажуть? – запитала пані, ніби це для неї мало якесь особливе значення.

– Каже.

– То скажи йому, що він не те що царської охорони не бачив, а бариня Ротмістрова, запам’ятай, Ротмістрова, його навіть біля свого вихóдка не поставила б! – подумала-подумала: – І ще одне, Левку, запам’ятай, – вона подивилася на хлопця з явно вираженим докором, – те, що зняв цар, – йому належить. А справжній мужчина завжди може знайти в жінки те, що ще варто зняти, бо у справжньої жінки є чимало принад. – Якось по-особливому вигнула талію, виставила наперед коліно і лукаво посміхнулася: – Хіба не правду кажу?

Про цю розмову із візницею Аделіна, звісно, мовчала. А кому мала казати? Чоловікові? Його, крім полювання, нічого тепер не цікавило.

А сьогодні штабс-капітан порадився з жінкою, і вирішили вони пильно стежити як за Альоною, так і за Левком, аби завадити їхньому можливому, але такому не бажаному зближенню.

І тут Олександр Сергійович несподівано згадав:

– Бачиш, як добре, що ми не звільнили гувернантку.

– Нічого доброго в тому не бачу, – сказала Аделіна, бо й далі упереджено ставилася до Мірей.

– Хай навідується до Левка і заспокоює його жереб’ячі пристрасті. Той бовдур не матиме ні часу, ні бажання кидати очима в інший бік.

– Уявляю, чого навчить та орлеанська шльондра як того бовдура, так і ні в чому не винну нашу єдину, – мовила Аделіна. – Крім того, пробач, я не стрималася тоді, заперечила тобі … – і шморгнула носиком – це значило, що вона щось знає.

Чоловік поклав жінці руку на плічко:

– А згадай, як було колись.

Підвела чоло:

– Хіба що на самому початку.

– На самому початку… і… і трохи… може, трохи пізніше. Пам’ятаєш, як мої компаньйони вилизували тебе очима?

Природно, їй це подобалося. Це була оцінка її, як жінки, але вона, як жінка, вдавала, що навіть ображається. Отож, трішки лукавила.

– А я після того всього лягала в ліжко і тобі намагалася доказати: те, про що вони мріють і уявляють, ти маєш наяву і, як мовиться, по саму зав’язку.

– Не перечу, бо вечеряв тобою, а вранці ще й снідав. Я прагнув, щоб і ти цілий день була сита і не звертала уваги ні на які ласощі.

– І я, як ти знаєш, не звертала.

– І все в нас було очень харашо.

– Я сказала би, навіть бардзо добже.

– Пока…

– Поки ми не побачили той печальний наслідок нашого пристрасного захоплення одне одним.

– Давай не будемо про це. Я думаю, то відплата за те, що ми жили без батьківського й Божого благословення.

Вони часто міняли розмову без ніякої логіки.

Вже звикли до того. І тому не дивувалися.

Природно, що когось іншого до своєї таємниці не допускали.

Так треба – вирішили вони.

І все ж, іноді Аделінина поведінка його насторожувала.

– Розумію, ти до нього – небайдужа, – зауважив.

– Кого маєш на увазі?

– Того, що й ти.

– Од твого кучера кобилячим молоком несе, а я, як усім відомо, – уродзона . Розумієш, уродзона шляхтянка!

Не заперечив.

А наступного ранку подався на полювання.

І вернувся таким, як завжди.

А тут заварилася така каша, якої Україна вже давно не бачила!

Пішло місто на місто, село на село, хутір на хутір, сусід на сусіда, брат на брата, син на батька, батько на сина, окоп на окоп, кущ на кущ і все закрутилося в таку веремію, в якій розібратися не так просто.

– Та вже ж, – признався й бувалий Ротмістров.

Солдати покидали фронт і перегруповувалися в різні загони, легіони, а точніше, банди, щоб якомога дошкульніше ударити один одного, селяни піднімали вила на панів і солдатів, горіли маєтки і цілі села, бездомні помирали на шляхах і їхні трупи смерділи на всі чотири сторони світу. Церкви стояли порожні, їх покинули одразу всі заповіді Христові, бо парафіяни вирушили на взаємознищення один одного.

Ротмістров хотів залишитися осторонь цієї колотнечі. Вважав, що досить навоювався. До того ж на цілих десять років наперед. Але від знайомого офіцера отримав листа. Лист був короткий, як наказ: «Отечество в опасности. Немедленно прошу прибыть в Таганрогъ. Красновъ».

Не підкоритися цьому наказу не міг. Що «отечество в опасности» – добре розумів. Авантюрні події в Петрограді докотилися й до Полісся. В деяких селах об’явилися вже й агітатори, що обіцяли людям земний рай без Бога і буржуїв. Хтось піклувався про нєділімую Русь, а хтось запрошував віддати життя за неньку Україну. Вибирай! Не вибереш – підкажуть. Не послухаєш – уб’ють, як дикого вепра на полюванні.

Штабс-капітан зняв із вішака шинелю, закинув на голову похідний кашкет, трішки поправив зліва чуба, підкрутив спочатку одного, потім другого вуса і відзначив, що вони значно настовбурчилися і поруділи від дешевої махорки.

Нарешті ударив себе долонею по халяві – й вийшов із хати.

Сьогодні було так. А вчора увесь вечір просидів коло своєї єдиної і неділимої. Мав так багато сказати доньці, а, здається, не сказав нічого вартого уваги. Жінка з Марфою були на кухні, готували йому дорожній провіант. Ніби й нема чого давати, а назбиралося на повен ранець. Штабс-капітан залишився навіть невдоволений.

– Так то ж аби на дорогу вистачило, – сказав, – а ви мені, як в експедицію якусь.

Уже надворі поцілував Альону, Аделіну, навіть Марфу і Мірей. Мірей щось шепнув на вухо – та у відповідь тільки посміхнулася. Подав руку конюхові.

– Дивись за господаркою, – сказав. – і рвонув на себе хвіртку.

За парканом на дорозі із запряженим у хуру конем його вже чекав Левко.

Перший день без батька видався якимсь ніяким. Альона сиділа біля вікна і зрідка торкалася кінчиком хустини то одного то другого ока. А мати все ходила довкола палацу з опущеною головою, ніби щось шукала.

Лоза понад ставом, якщо не рахувати шпаків, перша привітала весну котиками, що спиналися один перед одним по гінкому і націленому в небо прутті. Зі сходу ще іноді завівав холодний вербúч-вітер. А десь поза огорожею вже сходилися справжні коти на свої голосні ритуали, і земля мала б радіти тóму, що скоро озветься травою і вибухне рясним цвітом, а ліс таким гомоном, який подивує навіть того, хто й не здатен зараз дивуватися.

У поле ще не вийшли орачі, і Гриць здогадується: цієї весни їх буде небагато. А то вже кепсько. Скільки обіцянок язиком не викручуй – від того хліб сам по собі не виросте, бо Земля крутиться навколо своєї осі лишень тому, що тиснеш на чепіги плуга і вивалюєш широку борозну як у бік призахідного сонця, так і того, що підіймається на сході.

«Дурне діло, – думає чоловік, – ота війна – дурне діло. Один одного стріляє, рубає і за що? І чим ти більше вб’єш, тим більшим героєм будеш. А того героя-вбивцю судити треба! Хіба вже на землі місця не вистачає? Стоять лікоть у лікоть, а як лежать, то нема як переступити? – потер шкарубкі долоні об штани. – Ось дід Яким був героєм. Дванадцять хлопців і сім дівчат вклепав, а хоч одне високе слово почув од когось?»

Дядько плює собі на бороду. Це означає, що навіть розсердився.

Підійшов до коня.

– Ти – старий і я – немолодий. Нікому ми, Кочубею, не потрібні ниньки. Коли ти здохнеш – то я тебе закопаю. Он там, під отим терновищем. Або краще під он тією яблунею і ти в якусь весну проростеш яблуками, а під кінець літа звиснеш додолу вже дозрілими яблуками. Не мав ти їх на своєму крупі, то хоч по смерті матимеш.

Кочубей хитнув головою і подивився на Гриця. Його очі – вологі, повіки важкі і він раз по раз опускає їх, збиваючи додолу коричневі краплини, які чимось нагадують живицю.

– Коли ще сік випускаєш – будеш жити. Чи ти, може, плачеш?

Кінь хитнув головою.

– Якщо так – справи кепські.

Конюх і новий керівник господарством, якого (себто господарства) насправді й не було, любив наспівувати:

Врагу нє здайоцца наш гордий «Варяг»,

Пощади нікто нє жалаєт!

І цей мотив витікав скоріше від того, що Гриць ще недавно служив на знаменитому крейсері, що брав участь у російсько-японській колотнечі. Чоловік навіть якогось хреста заробив, але чіпляти на груди почав тільки тоді, коли штабс-капітан покинув фільварок. Чи то він не хотів хизуватися перед своїм барином, який мав значно більше нагород, чи була якась інша причина – ніхто не знав. Тільки Марфа крутила головою:

– Ну, ну, що то з того вийде?

А тут, як на те, матрос-орденоносець перестрів за конюшнею паню і, руками жестикулюючи ліворуч і праворуч, про щось довго з нею домовлявся.

Якби в той день Альона спіткала десь у садибі Левка – не знає, що сказала б. Але не обійшлося б, напевне, без конкретної пропозиції. В цьому була переконана і рішуча. Світ їй вже давно видавався таким непевним, продажним і таким мізерним, а після тої зустрічі матері з конюхом за конюшнею вона на цей світ подивилася ще нещадніше і прискіпливіше.

Увечері хотіла підійти до матері й… але стрималася.

Ще позавчора вони домовилися, що будуть тікати з дому, бо тут їм ніхто не дозволить зустрічатися. Ніхто і ніколи. Тим паче, мати. Скільки вона, Альона, не просила б її. А Левка мати і слухати не схоче. Та й він із таким проханням до неї не підійде. Ось так!

Нічого не залишалося робити, як тікати.

Пізно увечері почула стук у шибку. Вже була готова. Тільки накинула кожушок і зав’язала хустку на голові.

Щойно вискочила на поріг – як потрапила в цупкі обійми.

Устигла лишень шепнути:

– Не задуши.

А назавтра у панських хоромах появилася Мірей.

Навіть не привітавшись, кинула, як звинувачення:

– Де барин?

– Навіщо він тобі? – спокійно запитала Аделіна.

– Ось цей живіт бачите?

І раніше бачила, але ні про що у неї не хотіла розпитувати. Тільки сказала:

– Ми тут самі ледь кінці з кінцями … але ж, – прикусила губу (таку звичку вона мала, коли задумувалася), – але ж, – продовжувала пані, – якщо гарбуз із нашого городу, то перекидати його за пліт не будемо, – і, шморгнувши носиком, повеліла віддати Мірей у флігелі найкращу кімнатку, а в самої ніяк із голови не виходила минула ніч.

На сей раз вона переконалася, що у темноті попід вікнами хтось таки ходить. Не лишень чула, але й бачила. Хто то був – важко сказати. Ніби в папасі. А може, й не в папасі. Може, то лице таке заросле? Тепер люди в кого хочеш перекидаються. У вовкулаку, в дикого вепра, у змію. Та врешті-решт, як і колись. Хто чого заслужив, хто до чого прагнув.

Аделіна вже давно відчувала, як тільки стемніє, під вікно хтось підкрадається, бува, що аж до віконної рами прихиляється. Колись навіть нігті ніби бачила, але не встигла роздивитися. Питала якось Марфу – та здвигнула плічками і нічого не сказала. Хитра бестія! Мабуть, знає.

Спочатку ще думала: то Альона бродить попід вікнами і не сміє до приміщення зайти. Кілька разів вискакувала надвір. Якось навіть босоніж, але, на жаль, нікого там не застала.

Раніше вона запідозрювала Левка, але той радше б до Альончиного вікна підкрадався. Та й коли це було! А тепер хоч питай у того вербича в полі, де той Левко з Альоною. Бо ж таки вони разом зникли.

Приказала Грицеві, аби ліс «пронишпорив».

– Фест!

Конюх вернувся під вечір і:

– Ніде – нікого.

Напросилася піти разом із ним.

До вечора шукали.

А увечері біля мисливської хижки їх застав дощ.

Раніше тут мисливці перепочивали, здобич ділили, звісно, горілку хляли. Тепер вона тут опинилася. І не сама, а з Грицем. Дощ загнав. До того ж вона змокла до ниточки. Гриць розпалив усередині вогнище із сухих дров, які тут були кимсь заготовлені.

– Пані, знімайте із себе одежу, викручуйте і сушіть! – сказав, а сам вийшов із хижки. Ще й свого кабата залишив.

Надворі дощ уже ущух, і Гриць, певне, з півгодини поблукав довкола хижки, а коли зайшов усередину – пані як сиділа, так і далі сиділа, не перевдягнувшись.

– Що з вами робити, пані? – спитав. – Хочете сухот підхопити?

Мовчала.

Тоді Гриць силоміць здер із неї верхню й нижню одежу (пані при тім оборонялася і верещала) і окутав її кабатом. Потім викрутив одежу, просушив над вогнищем і спитав:

– Самі вдягнетеся, чи мені вас вдягнути? – і, не дочекавшись відповіді, вийшов із хижки.

А невзабарі вернувся.

– Прийдеться нам тут і ночувати, – сказав.

Підвела здивовані очі:

– Здурів?

– Знову пішов дощ. І то надовго.

– І що, нічого не можна зробити, щоб він перестав? – буркнула сердито.

– Спробуйте.

– А яка гарантія, що він узавтра перестане?

– Ні якої, пані.

Так воно й трапилося: цілу ніч, а потім ще й увесь день лив дощ.

Гриць наламав соснового гілля, просушив його над вогнищем і розкинув на долівці.

– Оце вам, пані, те, чим стелити і чим накриватися будете. Пробачте, що перини не можу запропонувати.

Аделіна тільки блиснула очима:

– Який ти жорстокий!

І знову цілу ніч горів потріскуючи вогонь.

І знову майже цілу ніч вони не спали.

Трапилося щось незбагненне: тепле вогнище і теплі розмови їх обох так розігріли, що коли той шарудливий дощ зовсім ущух, їм уже не хотілося вертатися до фільварку.

Скидалося на те, що там їх ніхто не чекав і ніколи вже чекати не буде. Якби вони не вернулися з цього лісу – хтось сказав би: «Нічого особливого не трапилося – такий час настав».

А тут візьми й повернися. Виникає питання: як могли блукати в лісі аж дві доби? Та ще й в таку негоду? Не ночувала ж під кущем. А якщо ночувала – то як?

Аделіна пояснювала, та всі її пояснення ще більше переконували Марфу, що «тутка щось не так». Але найбільше не вірила своїй пані Мірей, її просто дивувало те, що та ночувала в одному ( розумієте, в одному!) приміщенні з конюхом. Подумайте тільки – з конюхом! А ще той конюх роздягнув її і заставив одежу висушити.

– Я не вчора на цей світ появилася і ви мої карі, мерсі, не замазуйте! – кривила посмішку і, обхопивши обіруч живота, заявила:

– Якби я дядька не знала, то, може, й повірила б. Якщо пан до дитини не признається, то я і його, Грицька, не омину. Як собі хочете, а хтось саме із них трьох мого животика напомпував. Тут у мене, мерсі, сумніву нема.

А пані було зараз байдуже, що про неї говорять. Її мучило інше: пошуки не вдалися і за той час, як вона була в лісі, ніхто додому не прибився. Навіть сльота не загнала.

– Марфо, а під вікнами хтось ходив? Може, чула?

– Не чула, пані. Та й що тутка почуєш, як дощ мов з відра, а вітер деревами хилитає, – мовила жінка. – Та й хто нормальний в таку негоду під вікнами блукатиме?

– Може, й так, – згодилася Аделіна. – Але ж є ненормальні, що блукають, і я їх , як бачиш, виглядаю.

Аделіна ходить туди-сюди. Місця не знаходить.

– Марфо, невже вона тобі не сказала, що буде втікати?

– А чого вона мала мені казати?

– Бо ж вона тебе так любила!

На це Марфа нічого не відповіла. Бо й, признатися, того від Альони не відчувала. Або, точніше, над тим ніколи не задумувалася.

А Мірей стояла збоку і живота почісувала.

Чомусь засвербів одразу.

Куди вони зараз ішли – не знає.

Пам’ятає тільки, що зупинилися в якійсь хаті.

Був уже пізній вечір і немолода жінка постелила їм соломи вівсяної на долівці…

Передчуття незвіданого і таємничого забрало в неї розсудок. Урешті-решт їй, як дівчині, залишилося тільки чекати. І вона з нетерпінням чекала і не розуміла, чому він сюди-туди поткнувшись, сяк-так обмацавши її, повернувся до неї спиною. «Мабуть, не… – подумала, – або ж, як і вона, ніколи тим не займався». До того ж зважила на те, що дорога була неблизька і вимагала нервового напруження. Докоряти чи засуджувати Левка не мала права. Сьогодні вже так, як є, а взавтра краще буде.

А коли прокинулася вранці – то його біля неї вже не було. Від хазяйки дізналася, що він удосвіта швиденько зібрався і покинув хату. Спочатку хазяйка подумала, що «по нужді» вийшов. А коли минув якийсь час – і сама вийшла надвір, але нікого вже там не було.

– Що трапилося? – запитала в дівчини, але та впала на солому і плакала, плакала, плакала.

Може, годину.

Може, пів…

Вона ще не знала, але вже здогадувалася.

Цього пробачити йому не могла.

Хто знає, як і скільки їй довелося скитатися! Як здобувати харч, де ночувати? І чого в будучині чекати?

Розуміла, що її будуть розшукувати, але туди, додому, вона ні за яких обставин повертатися не хотіла. Була сердита не лише на того сільського тюхтія, що вміє (і може) зав’язувати тільки коням хвости, а й на тих, які, захопившись якось дикою пристрастю, вúкликали її на цей жорстокий і огидний світ як посміховисько!

Невдовзі зрозуміла: до неї, як до жінки, ставляться з недовірою. І все тому, що зброя більше пасує до чоловічих рук і навіть уподобань. Якщо так, то вона перекинеться в чоловіка, у вовкулаку, в чорта, аби помститися! Для цього їй треба небагато – всього-на-всього чоловічий одяг.

І вона його дістала. Спочатку заманила на себе якогось унтера і, підім’явши під себе, голіруч… задушила. Їй не шкода було того бевзя, який, напевне, зраджував свою жінку. Тільки якось огидно стало. Разів кільканадцять руки мила. Ще по-жіночому дуже хотілося подивитися на себе збоку, як виглядає у військовій формі, але цього зробити, на жаль чи на щастя, не могла. Та й чи потрібно було?

Ще біля місяця потинялася.

Спочатку в лісі, а потім і до сіл почала вчащати. Якщо хтось не хотів допомогти харчами – грабувала. Мало хто спротивлявся перед зброєю. Як той заєць на снігу, закручувала сліди, і важко було здогадатися, де появиться через день чи тиждень. Та й, властиво, ніхто за нею не стежив. То був такий час, коли банди, як зграї вовчі, розминалися одна з одною, а то й устрявали в жорстокі суперечки, ламаючи зуби одна одній.

Саме після такої перестрілки натрапила на ватагу без ватага. Ватаг щойно був убитий, і вона, не задумуючись, пристала до переможених, зібрала їх докупи і повела по слідах тих, які їх щойно покривдили.

Удар був несподіваний і розплата жорстока. Сімнадцять ворожих трупів на полі бою і майже стільки ж трофейних гвинтівок. Хтось навіть кулемет залишив.

Після такої успішної операції всі одностайно обрали її, а точніше, віднині його, Устима, отаманом. У цій команді було біля сорока стволів, тридцять вісім коней і чорний з білим черепом на полотнищі прапор. Одне слово, хай живе анархія!

Устим, скажімо, як син військового, розумів, що анархія це – вседозволеність. А фортеці бере невседозволеність, а дисципліна, строге виконання наказу. І отаман одразу ж попередив про це товариство.

Хтось зважився заперечити, але Устим пострілом (поки що у повітря) поставив зухвальця на місце.

Ще недавно побита і принижена вона лежала на соснових нарах.

Але, як отой герой (пригадалася казка Марфи) намалювала на стіні човник і випливла з тієї тюрми в широке житейське море.

Якби ж то так. Там, на тих нарах, вона поклялася, що за свою образу буде мстити, мстити, мстити! І всім! всім! всім!

– Хто не згоден, – сказала, або, точніше, сказав уже він, – може забиратися до баб під перини!

Ніхто не вийшов зі строю, і отаман залишився задоволений

– Дякую, – сказав.

Мало хто повірив би, що за короткий час Устим зібрав біля ста непокірних і зробив із них таку бойову одиницю, з якою не кожен уже зважувався вступати у бій. Самі вороги її прозвали «лютою».

Але бої все-таки були. Під Коростишевом «Люта сотня» розбила загін білих, за Житомиром зіткнулася із червоними. Але найбільше він, Устим, мав задоволення після бою із січовими стрільцями.

Загін до тридцяти шабель повільно просувався яром. Перед тим стрільці програли бій червоним. Тих червоних було уп’ятеро більше і бій був виснажливим. Тільки невеличкому загону вдалося вийти з оточення. Було помітно, що дехто зі стрільців дрімав у сідлі.

Мабуть, ніхто не сподівався, що саме в цьому яру їх перестріне Устим.

Кіннотники стали обабіч яру й отаман запропонував:

– Складайте зброю, залишайте коней і – марш додому!

– Не послухаєте – всіх перешаткуємо! – додав заступник командира.

Кожному було зрозуміло, що січовики потрапили в пастку.

Вони зійшлися майже впритул і зупинилися.

– Повторюю, складайте зброю! – повторив отаман.

Січовики – як не чують.

– Востаннє звертаюся до вас, телепні!

– Ми не для того брали в руки кріси, щоб їх складати перед будь-ким! – почув Устим ніби знайомий голос. Але що це був за голос – не міг згадати. Ніби чув десь. А де? Але ні він, ні будь-хто інший із його сотні не мали бажання й часу розбиратися в тому.

Зав’язався бій, який був приреченим для січових стрільців.

Там, унизу, вони стали жалюгідною мішенню для відстрілу.

І там же, унизу, вони падали один за одним. Було видно, що в них уже й набої кінчаються. З їхнього боку все рідше й рідше лунали постріли.

І нарешті зовсім перестали. Січовиків, як мовиться в таких випадках, можна було вже брати голіруч. Але й брати вже не було кого.

Залишився один.

Він звівся над горою трупів і гукнув:

– Стріляй, сволото!

Та в нього вже ніхто не стріляв.

– Що, злякались? – і шульга вихопив із піхви шаблюку:

– Стріляй!

Не стріляли.

І тоді він пішов сам-один на цілу сотню.

Усе це виглядало б дуже смішно, якби не було так печально.

Стрілець-шульга тримав шаблюку біля лівого боку. Він був без картуза і скуйовджене волосся на його голові червоніло од крові.

«Люта сотня» отамана Устима вишикувалася в ряд і поприставляла гвинтівки до чобіт. Як на параді. Ясна річ, гвинтівки зараз зайві були.

Вороги посміхалися, а стрілець ішов прямо на них.

А за кроків п'ятнадцять-двадцять зупинився.

Витер закривавлене обличчя, упер погляд у ворогів.

Не повірив своїм очам, ще раз протер їх і гукнув:

– Альо…

І в ту мить гримнув постріл – стрілець викинув догори шаблюку, вирячив очі і… повалився горивіч, трохи посунувшись на спині із гори вниз.

Устим поправив на голові овечу папаху, дмухнув у ствол нагана і запхнув його в кобуру.

Десь унизу в яру самотньо заіржав чийсь кінь.

– Вихарашати всіх! – наказав отаман.

Цю процедуру бійці «лютої сотні» робили не раз. Кожному ще живому з протилежного табору треба було відрізати не зайву кінцівку, властиво, те, чим кожен із них сподівався продовжити свій рід.

Не кожному бійцеві подобалося в такий спосіб орудувати шаблею, але наказ отамана підлягав не обговоренню, а негайному виконанню.

Природно, що розголос про такі екзекуції швидко поширився, і тому мало хто вже здавався в полон «лютосотенцям», вояки радше самі добивали побратимів.

Не дивно, що на полі бою не залишилося жодного пораненого січового стрільця. Всі були мертві.

Устим підійшов до щойно застреленого ним.

Стрілець лежав горілиць і розплющеними очима вибирав із недосяжної висоти перші мерехтливі проліски, які щойно проросли посеред блакитного небесного огрому.

– Негайно закопати! – наказав отаман.

– Устиме, нас уже наздоганяють золотопогонники!

– Все одно закопати!

– Всіх? – запитав Бабак, заступник командира.

– Тільки ось цього! – і отаман торкнув мертвого носаком свого чобота.

Добре розумів, що появлятися в містечку йому небезпечно – хтось його може ідентифікувати. Найпростіший вихід – перевдягнутися в жінку. В ту жінку або й дівчину, якою він ще недавно був. У такій іпостасі він почувався ще недавно зовсім природно. До того ж йому вже трохи набридло стріляти, рубати, лаятись. Оця брудна й жорстока робота завжди належала чоловікам. Справжня жінка собі цього ніколи не дозволить.

То справжня. А вона?

Як би там не було, а сьогодні їй вигідніше бути жінкою. І вона нею стала. Не тільки жіночий одяг їй пасував, але й усмішка. У невеличкому, навпіл тріснутому люстерку це добре було видно. Такої усмішки в неї давно вже ніхто не бачив. Сава Касалап це помітив. «З такою дамою, як ти, отамане, я не проти б», – і відразу затулив рота долонею. Зрозумів, що такий словесний реверанс може і не сподобатися зверхникові.

І хоч сьогодні неділя – людей у церкві й біля церкви не скажеш, що багато. Переважно старики, жінки та діти. Можна лише здогадуватися, де інші. Перебраниця прикинулася сліпою, але до неї з милостинею не поспішали. Жебраків тут, біля церкви невеличкого містечка, й без неї вистачало. До того ж тинялися й справжні каліки. І серед них їй зараз було якось…Признатися, соромно було. Але ж вона навідалася сюди не заради того, щоб їй в долоньку хтось копієчку вкинув, хотіла дізнатися, чим живуть тепер люди? що їх найбільше болить?

І – дізналася.

Як і раніше, клянуть царя так, як і цьогорічну погоду; бояться чуми, як і німців, що прийшли в Україну з гетьманцями. Коли прислухатися, то найбільше довіряють тим, хто роздає бодай би на словах землю. А в цьому, без сумніву, – большевикам нема рівних.

Розмова про те, про се. І «сліпа» не витримала:

– Добродію, а що скажете про того, хто позавчора дармово віддав селянам панський маєток?

– Де? – запитав лірник, що крутив корбу поруч неї.

– В Ярівках.

– Він то віддав, а сам забрався, – констатував лірник.

– А на другий день прийшли інші і тих, хто торкнувся чужого майна, перебили, – прокоментував хтось іззаду.

– Ось так. І що він доброго зробив? – зронив уже хтось інший з іншого боку.

А «сліпа» цікавиться:

– А хто то був?

– Хто ж, як не Кармалюк.

– А хто то такий? – ніби не знає.

– Такий же бандит, як і всі.

Відповідь була вичерпною і «сліпа» більше нічого слухати не хотіла. Це її трохи навіть образило. Їй зараз було байдуже: сприймають її за сліпу чи ні? Є нагода і вона вирішила висповідатися. Гріхів то ж набралося.

Підійшла до священика.

– Жаждєтє покаятіся? – запитав той.

Низько схилила голову:

– Хочу, батюшко.

«Батюшка» накрив їй голову полою ризи і в потемках блиснув очима:

– Не прикидайся, чуєш? Я все бачу. Твої очі – то найбільший твій гріх. Перед ними навіть такий святий отець, як я, не встоїть. Але я тобі прощаю всі твої плотські гріхи, бо без них сьогодні було б тяжко, – він глибоко зітхнув: – Ти згодна?

Була ошелешена.

– Які твої гріхи? – допитувався вже батюшка.

Не відала, що відповісти.

– Які?

– Тяжкі, батюшко, – нарешті сказала.

– Думаю, що не убивала, не крала?

– Було й таке.

– Не повірю. Скоріше, обманювала, прелюбодєйствувала?

І ще не встигла відповісти, як батюшка вів далі:

– То, дочко, сьогодні не гріхи. Гріх, дочко, з голотою воссоєдініца, чужіє помєстія грабувати. Думаю, що ти етаво не чинила, і нікогда не вступиш до банди красних голодранцев лібо до отамана Устима.

Вона зібралася щось сказати, але він їй не дозволив.

– Гріх, дочко, і протіво царя-батюшки… – і вже хотів просунути десницю «дочці» за пазуху, але та вивільнила голову з-під ризи:

– Дякую, батюшко…

– … але ти не поспішай, покайся! –схопив її за руку, одначе «сліпа» одразу її висмикнула.

– Каюся, що прийшов сповідатися до вас, – сказала вона, повернулася й вийшла із церкви.

Тільки почула:

– Відітє, калєка! Відітє, як пішла?! А була сліпа!

Миряни довкола загули, але вона вже їх не слухала.

Тільки відчула, як хтось схопив її за лікоть.

Оглянулася – лірник.

– Ти – Маланка?

– Я – Маруся.

– А я – Клен.

Вони обмінялися паролями.

– Я проведу тебе додому.

Не заперечила.

Він вів її якимись вузенькими, кривими завулками, кілька разів зупинявся, прислухався. Нарешті сказав:

– Я такий же сліпий, як і ти.

– Я бачу.

– Йди зараз направо. Потім наліво. Потім ще раз направо і дійдеш до банку. А там тебе зустрінуть.

– Дякую тобі, Клене, – сказала «Маруся» і пішла в тому напрямку, в який її щойно скеровував лірник...

Гриць сірників так і не знайшов.

Доведеться і далі кресалом вогонь видобувати.

– Не першина, – сказав сам до себе.

Вирішив іще навідатися на базар. Якісь би ногавиці купити.

– І якісь би недорогі.

Бо на дорогі грошей не вистачає.

– Добре було б військового покрою – носилися б довго.

І на вигляд для людського ока нині були б звичні. Хто лише не ходить у військовому? Навіть підлітки-пацани на себе галіфе напинають, не дивлячись на те, що вони на них висять, як на городніх коростишівських опудалах.

Гриць обійшов увесь базар і, якщо чесно признатися, небагато побачив. Переважно сільськогосподарський реманент: борони, плуги, граблі, орчики, шлеї, хомути. Їх ніхто не купляв. Якщо вдуматися, то нетрудно здогадатися, що у полі нема кому працювати. Всі пішли, а куди? Жодної сокири, жодної коси, навіть вил не побачив.

– А про що це каже?

Звичайно, багато про що. Не ліс корчувати, не жито косити і не гній розкидати пішли мужики, а сусід на сусіда, брат на брата, сват на свата… чи варто перераховувати? Та й всіх варіантів не передбачиш.

– Особливо тут, у нас, як співається у пісні: на Вкраїні далекій.

Сонце вже схилилося на захід і висіло над горизонтом на добрих два пужална. Треба було поспішати додому, а кінь стояв у давнього знайомого неподалік центрального міського майдану. Цей майдан оминути не можна і Гриць опинився посеред нього в натовпі.

Хтось кричав:

– Підходьте, беріть!

– Ну швидше! Швидше!

– Поспішайте!

– Налєтай!

– Що тут таке? – запитав Гриць у чоловіка з відрубаним вухом, який стояв на витягнуту руку від нього.

З відрубаним вухом таки почув Гриця і як виплюнув:

– «Люта сотня» банк ограбила і гроші роздає.

– Так просто роздає?

– Як хочеш – іди й бери.

– І без ніякого документа?

– Без ніякого.

Гриць постояв, почесав потилицю:

– А ти чому не йдеш? – запитав.

– Чекаю, поки інші наберуть, а вже потім що мені залишиться.

– Як так будеш чекати, то може і не залишитися.

– Що мені зверху призначено – те знизу ніхто не відбере, – спокійно мовив безвухий.

«Ну й чекай від того зверху», – подумав Гриць і почав розштовхувати натовп.

Але перед самим місцем подій зупинився.

Те, що він побачив, виглядало досить дивно: чоловік із лицем радше дівчини у білій каракулевій шапці і з шаблею при боці розкидав ліворуч і праворуч од себе грошові банкноти, а інший біля нього горлопанив:

– Підходьте, беріть!

Люди, давлячи один одного, кинулися на таку дармову подачку. Хто підняв, то ховав у кишеню штанів або за пазуху; хто не встиг, то чекав на благочинний змах руки добродія в білій каракулевій шапці.

– Хто то? – запитав Гриць, бо вже й недобачав здалеку.

– Не знаєш? – здивувався новий сусід. – Так це ж сам Устим.

– Усти-и-им? – протягнув Гриць.

Натовп коливався, ходив у різні сторони, як вихор у дозрілому житі. Люди тиснули один на одного, бігли один перед одним, кидалися на бруківку, один на одного, виривали один в одного купюри, лаялися, сварилися, кляли один одного. То були здорові мужики з червоними пиками, старі діди із сивими бородами, жінки з розкуйовдженими патлами, межи людськими чобітьми навіть діти де-не-де були.

І нарешті в цю колотнечу вскочив і почав розпихати всіх:

– Посторонітесь! Іже єсі, прошу вас!

– Куди ти, попе, преш?

– Хапай його за поли, бо все загорне!

Гриць не витримав і вже ладен був і собі кинутися в натовп, як повітря простромили голосні постріли.

Хтось із тих, хто збився в кучу, вже впав, викинувши над собою руку з купюрою; інші кинувся навтікача, а постріли їх наздоганяли. Піднявся крик, вереск, лемент, стогін, а з-поміж усього того хтось голосно вигукнув:

– Жадность фраєра сгубіла!

Гриць обіруч шарпнув ґудзики на камізельці – і рвонув із місця.

Подалі від цього майдану.

Уже далеко за містом він почав міркувати: а щоб це мало значити? Така щедрість і водночас така жорстокість. Кому це потрібно? Отаману Устимові? Навіщо? Адже, напевне, серед розстріляних було чимало його симпатиків. І розстріляних за віщо? За те, що грошей не мали? А хто їх нині має? Навіть у пані Аделіни скорбонка – порожня. Ледь на сірники грошей вигребла. То що вже про інших казати?

– Банда є банда, – визначив сам для себе Гриць. – А скільки тих банд довкола шастає?

На це питання йому нелегко було відповісти.

Кінська спина трохи муляла, але ж нічого не вдієш – кульбаки нема. «Який господар – така й срака, який кінь – така й кульбака» – згадав ще дідівське. А сідло хазяїн забрав і подався у світ заочі. Й останнього путнього коня забрав. Залишився старий Кочубей. До плуга вже його не варто б долучати, але кого впряжеш? Та й до міста не годилося б тягати, але нема заміни.

І йде старий розбитою колією, здається, що спить, а з колії – не бійся – не зіб’ється. І ще й на своїй спині підкидає хазяїна, та врешті-решт, який він хазяїн? Слуга, наймит, попихач, непотріб, нужда, нендза . Як хочеш називай – не образиш. Таким уродився – таким і вмреш. А ще сьогодні! Сьогодні ж на щось краще сподіватися годі.

Дурна мужва взяла вила й коси і пішла на панів. А працювати хто буде? Хто буде орати, сіяти, косити, молотити, крупу дерти, олію давити, борошно молоти, гній із хліва викидати? Пани? Та вони не відають, з якого боку підступити до тих справ. Ото зберуться і перестріляють вас. Бо таких, як, приміром, барин Ротмістров, кулі не беруть. У них навіть і Устим стріляти не буде, бо вони не кидатимуться зграєю на банківські банкноти на майдані.

– І все-таки той Устим зробив неправильно. Він відкинув од себе багатьох тих, яких міг би долучити до своєї «Лютої сотні».

Принаймні Гриць Дригайло ще вчора не проти був вступити до неї. Зброї йому не треба видавати. Має свою ще з російсько-японської. І дещо в лісі знайшов. На двох колесах прикотив. І, головне, має злість на бездарних генералів-«золотопагонників».

– У тому, що Росія програла війну Японії, а тепер, вважай, і Німеччині, чия вина? Може, Дригайла? – плює далеко від себе.

Сонце вже давно опустилося за сосни і довкола почало темніти.

Треба поспішати.

І напоїти Кочубея треба.

Підвів коня до струмка, і сам приклякнувши напився.

– Не завадило б запастися хоч палицею.

Шкода, складаного китайського ножика загубив. А привіз його ще з флоту, ще з війни. Мабуть, забув тоді в хижці.

Виламав палицю, обчухрав листя і виліз на коня.

Якби до бурти не підвів – то й не виліз би. Ноги не слухаються – болять. Хоч руками їх закидай.

– А ще думав колись у хижці до пані полізти.

А щодо тої дурнуватої гувернантки – то все балачки.

– Барин – то так, і Левко – так, а він – ні.

Марфа зашкодила тоді.

Скільки не їздить лісом, а ніяк звикнути не може: страшно. Страшніше, ніж на морі. На морі далеко видно, а тут за кожним кущем тебе може смерть підстерігати. І банд на морі нема. Хіба що пірати. Але де ті пірати тепер? Хіба вони зважилися б вийти, приміром, проти «Варяга»?

Врагу нє сдайоца наш гордий «Варяг»!

Коли йому страшно – він співає.

Так було і колись.

Ще до його служби на «Варязі».

Тільки тоді інша пісня була.

Найчастіше ота:

Ти – Гриць, я – Маринка,

В тебе – яйця, в мене – ринка.

А ми підем на долинку,

Будем бити яйця в ринку!

Тільки він знає, якою була та Маринка.

– Ох і знає!

Всього-на-всього два роки і майже три місяці вони харчувалися зі спільної ринки-пательні-сковорідки, поки його не забрали на тихоокеанський флот. Він воював з японцем.

– А Маринка з паном Ясінським.

Десь із півтора року не здавалася, поки не викинула білий прапор, точніше, поки не оголила білого живота свого.

Гриць поклявся, що помститься, але коли вернувся – то злочинець, старший Ясінський, вже відправився спокутувати гріхи в пекло.

– А Маринку, як мовиться, повело.

Хтось ще бачив її в Коростені, хтось у Житомирі, а хтось переконував, що:

– Витягнув її труп навесні з ополонки.

Як би там не було, але Гриць попав на фільварок Ясінських.

Станіслав, напевне, не знав про його наміри і запропонував йому роботу спочатку на конюшні, а потім і господарством керувати. Хоча насправді не було чим керувати – господарку молодший Ясінський вже встиг добряче переколошматити. Але треба відзначити – до честі хазяїна – він його не прогнав із маєтку.

– Хоч підстав було більше, ніж треба.

А невдовзі Станіслав і сам покинув маєток.

Приїхав новий пан, чи пак, барин.

І все змінилося.

Довелося відступити від клятвоприношення.

Прийшлося перемінити гнів на милість.

І не через барина.

– А через його чарівну.

На неї руки він уже підняти не міг.

– Таку квітку не виривають, а падають на коліна перед нею і нюхають, нюхають, нюхають, заступаючи од вітру і сонця, – признався сам собі.

У лісі такі думки від нього відступили.

Він почав оглядатися на всі боки.

Щоб сказати, що був боягуз, – не можна. Серед «варяжців» йому першому вручили хреста. Та ще й адмірал по плічку поплескав. А ось у лісі почувається лячно. Як уявить собі вовчі ікла – то й моторошно стане. Навіть не треба іклів – досить одного завивання в темноті посеред лісу.

– Вйо! Вйо, Кочубею! Тут треба хутчій! Хутчій, чуєш? – і стис боки коня своїми чобітьми.

Кінь хоч старий, але пішов клусом.

– Фест, фест, старий. Там, за лісом, перепочинемо.

Називається, пронесло.

А перед фільварком й палицю пожбурнув у кущі.

І хоча було вже доволі пізно – у маєтку ще не спали. Це було видно по вікнах, що світилися. Як завжди, найяскравіше в пані Аделіни. Ці вікна, як ніякі, він знав.

Завів коня в стайню, прив’язав поводом до скоби і вкинув сіна в жолоб.

– Їж, ти заробив ниньки.

Як вийшов зі стайні, то у потемках наткнувся на Марфу.

– Слухай, Грицю, барина вбили.

Ніби недочув. Стояв і дивився прямо в очі жінці.

– Здуріла?

– Правду кажу.

– Як вбили?

– Якийсь офіцер таку вість привіз пані.

– Хто вбив? – допитувався.

– Якийсь Устим.

– Устим?

– Чи не Кармалюк?

Заперечно хитнув головою:

– Не він, Марфо. Коли то було.

– А його, кажуть, не впіймали тоді і він понині на панів нападає.

– Цей, Марфо, не тільки на панів нападає і не тільки панів грабує.

Гриць узяв жінку за лікоть:

– А як пані?

– Ой не питай. Зачинилася в покої і нікого до себе не пускає.

– Бідна.

– Ой бідна! Ще тільки того не вистачало на її голову.

Три доби не виходила Аделіна зі своєї кімнати.

А як вийшла – то як із хреста знята.

І шепче:

– Нічого не прошу тебе, Матко Боска, тільки напоум того, хто підняв руку на мого дорогого…

Ні Марфа, ні Мірей, ні, тим більше, Гриць не зважувалися до неї підійти. Розуміли, що цьому горю розради нема і ніколи не буде.

Марфа пішла готувати мішанку для курей,

Мірей – до дитини, а Гриць запряг Кочубея і подався до лісу.

Ще минулого тижня він нарубав сяких-таких дров (добрих можна було нарізати, але нема з ким і нема чим). Довелося взяти сокиру, а сокирою чогось підходящого не заготовиш: найтонше – в пужално, найтовще – в голоблю. Та ще треба чекати поки листя зжухне, щоб легше Кочубеєві було. Треба зважувати вже й на вік коня.

По дорозі вирішив заскочити в хижку, пошукати отого ножика, який, можливо, з кишені якось висунувся на наламане гілляччя.

– Підстілку для пані Аделіни в ту зливу.

Під’їхав до самої хижки, тпрукнув на коня, поставив ногу на штильвагу і зліз із воза.

По всьому було видно, що хтось у хижку заходив – вхідні двері не тим кілком і не так підперті.

Відставив кілка, шарпнув двері й зайшов до середини.

Побіг очима по долівці, де ще лежало наламане ним гілляччя. Природно, воно вже висохло і тріщало під ногами.

Хотів перекинути його просто так, як висохлий покіс на лузі, пужалном і …

– Що це?

У кутку, під лавою, купа якогось лахміття.

Вирішив зачепити його – і наткнувся на … лице.

Так, то було заросле лице, а коли приглянувся, то й з потрісканими губами. В руці у людини лежав наган, але той наган уже вивалився з долоні. Щоб уникнути неприємностей, Гриць легенько підняв наган, а після того торкнув лежачого – той застогнав. Ледь чутно, навіть не ворухнувши губами.

– Хто ти? – запитав Гриць.

Той, що лежав, мовчав. По всьому було видно, що йому говорити важко. А запечена кров на гімнастерці насторожувала. Гриць узяв чоловіка на руки і виніс надвір.

Чоловік був ще зовсім молодий. Мав не більше тридцяти двох, тридцяти трьох років. Одне було зрозуміло: щоб урятувати його – треба поспішати. Швиденько наламав свіжого соснового гілляччя, розстелив його на хурі й легенько поклав на те гілляччя недужого.

Кочубей, здається, сам розумів усю відповідальність моменту, розвернув хуру і покалатав лісовою дорогою. Підганяти його не треба було – ішов саме такою ходою, якою найменше трясло лежачого.

«Не повільно і не скоро» – подумав Гриць.

Отаман сидів на пеньку й думав: як усе змінилося? І то за якихось два неповних років. Раніше тут наганяв страху на всіх він, а тепер його ганяють, як того підстреленого вовка. Раніше він бив усіх, а тепер його б’ють усі. І то не як-небудь, а в хвіст і гриву. Ще недавно виїздив далеко і зустрічався з батьком Махном. Сподобався йому цей чоловік. І сміливий, і освічений, і, справді, він один хоче селянам волі, роздає землю, а землі там, у Дикому полі, оком не осягнеш, тачанкою не об’їдеш. Запрошував до себе, щоб разом проти комуни московської виступити. Не згодився. Сказав: треба їхнього вождя в Пітері кокнути, а тоді вже виступити проти його кривавої Красної армії, котра радше скидається на збіговисько спритних злодюг і жорстоких бандитів. І тут уже батько не захотів його підтримати, а скрутив йому руки і кинув на старі соснові нари. Дві доби він поневірявся серед злодюжок і проституток, а на третю втік.

Як переліз через колючу огорожу, то виставив кулака убік тюрми:

– Я того тобі, Несторе Івановичу, не подарую! Вихарашаю!

Не рішучий, виходить, був комбриг Дикого Поля. Довелося посеред ночі утікати, щоб ноги винести з того степу.

Батько визнає тільки спільників у боротьбі.

«А хто в чомусь вагається – хай завчасно і по-доброму забирається» – любив повторювати.

Уперше в нього закрався сумнів, але не в тому, чи правильно він, Устим, чинив, а в тому, чи не ліпше було відійти від тієї колотнечі й заховати своє тіло десь у глибокому мулі ракам на розтерзання. Ніхто нічого не знав би, ніхто ні про що не чув би. Помстою і кров’ю ніколи ситий не будеш – такий він зробив висновок після довгих скитань на цій грішній землі.

І зараз йому так захотілося висповідатися. Але перед ким? Перед якимсь грішним попом чи ксьондзом? Ні. Тільки перед єдиною людиною на цій забутій Богом землі. Перед тією воістину Пречистою, котра мешкає десь у далекому лісовому фільварку. Він вірив (і хто йому може заперечити?), що якби не було на цій землі пренепорочної діви Марії, Спаситель цього світу мусив би обрати для великого Різдва Марфу. Не тому, що стара діва зовсім без гріха, а тому, що такий гріх піддається каяттю. Отже, висповідатися перед Нею і заховатися од цього грішного світу за стіну корецького монастиря. Якщо його ще якась банда не знищила.

«Люта сотня» відступала до Горині. Переконавшись у тому, що за нею ніхто вже не гониться, верхівці позіскакували з коней і, не дочекавшись наказу, кинулися у воду. І втома, і спека, і спрага доконували їх. Вони так чекали того часу, коли полишать коней і шубовснуть у вологу прохолоду.

Верхівці умить поскидали чоботи, постоли, сорочки, штани, кальсони – хто що мав – і просто так на голяка один поперед одним кинулися у воду. Прохолодна волога полізла їм під пахви, по спинах, по грудях, поясницях, між ноги, навіть між пальці на ногах і огорнула таким блаженством, якого вони так давно вже не відчували. Тих три роки поневірянь на дорогах змагань не могли вийти з них ні потом, ні кров’ю, ні смертями своїх найближчих побратимів.

Вони воювали як проти тих, хто нечесно нажив багатства, так і проти тих, хто був абсолютно байдужий до нього, але готовий поцупити в сусіда те, що не на місці лежало, продати і з товаришами пропити в шинку. Вони змагалися з шинкарями, поліцейськими, попами, одне слово, з усіма і проти всіх. І всі – праведні й грішні – проти них воювали.

Якщо брали когось у полон, то піддавали його нелюдським мукам. Тому з ними воювали за правилом – остання куля собі в лоб! А це означало, що з ними змагалися до останнього патрона.

«Люту сотню» рухала не любов, а лють, а тому сотня потроху згасала, хоч у ній, як ніде, може, зібралися найвідчайдушніші сміливці. Спочатку проти неї мало хто зважувався виступити, а потім до неї вже не хотів ніхто вступати. Дисципліна в загоні впала, незважаючи на те, що отаман постійно погрожував: «Кожного, хто зрадить, виха…» Але вже не було кого. Ті, що залишилися, вже нікого й нічого не боялися.

Як і зараз. Вони без команди кинулися у воду, порозкидавши на березі свої смердючі онучі й брудні, місяцями не полоскані, коміри. Коні їхні, понапивавшись води з річки, пішли попасом.

Отаман навіть варту забув виставити і сидів на пеньку на березі якийсь розгублений. Щойно він ледь не покарав свого підлеглого. Сава Касалап привів у його намет молодицю. У молодиці од лютої спраги аж губи потріскалися. По всьому було видно, що була готова обслужити весь залишок недобитої, а ще недавно могутньої сотні. Жінка вже розстібнула пазуху і вивалила звідти свою невідпорну, білу, з коричневим соском. Устим як глянув – так і сахнувся назад. А потім як вибухнув гнівом:

– Геть звідси, повіє!

Та вискочила з намету, а отаман приказав негайно всипати Саві «дві миски козацької березової каші». В перекладі на зрозумілу мову, це означало двісті березових різок.

Коли вояки виконали наказ командира, той не заспокоївся, а приказав «злочинця» ще й вихарашити. І тут уже за вояка вступився заступник командира Бабак – головний ідеолог сотні. Так рядовий боєць одквитався, можна сказати, легким переляком і зараз стояв голий у воді і кричав:

– Отамане, скидай штани і скачи у воду!

Отаманові по лиці побігли тіні. Він зрозумів, що стрілець з нього насміхається.

– А що, може, плавати не вмієш? – допитувався з-поміж очерету інший, на сей раз рядовий Тимоха.

В останній час проти отамана виступив не лишень його заступник, а й більшість бійців. Тому-то окремі вершники поводилися досить незалежно.

– Чи води боїшся?

– Чи оглух?

Хтось навіть дозволив собі вигукнути, щоправда, аж із очерету:

– Чи боїшся, що своїм путом в очереті заплутаєшся?

– Чи не маєш що показати, Устиме?

Визрівав бунт, якого найбільше остерігався останнім часом отаман.

Хтось випірнув із води і не заспівав, а заверещав:

Любо, братці, любо.

Любо, братці, жить,

З нашим отаманом

Не приходиться тужить!

Це вже було занадто!

Устим витягнув із кобури нагана і вистрелив у співака – той вхопив ротом раз чи два повітря і пішов під воду. З-під води ще ідентифікувався чергою повітряних бульбашок – і все.

– Алярм! – гукнув отаман.

Усі одразу повискакували на берег і почали спішно вдягатися.

– На коней!

І сотня галопом помчала до лісу.

А з іншого боку, піднімаючи над шляхом куряву, вже вискочив новий кінський табун. На ньому було верхівців не менше, як півтори сотні.

І все-таки поранений почав поправлятися. Він іще не міг говорити, але вже почав рівніше дихати. Гриць обійшов його лице бритвою, і хлопець виглядав уже на років двадцять три-двадцять п’ять. У нього було чорне волосся, котре само по собі викладалося хвилями. Це стало особливо видно, коли Марфа йому помила голову водою, настояною на татарському зіллі, себто лепесі.

– Який гарний хлопець! – не втрималася Мірей.

– Ти вже й на нього встигла балухами накинути, – невдоволено буркнула Марфа. – Не знаю що зроблю, як побачу, що до нього полізла! – пригрозила.

Тільки пані усміхнулася і запропонувала поселити пораненого в колишню Лукашеву кімнатку.

– І ковдру нову принеси, а рану частіше промивай, – так сказала, ніби вона краще від Марфи знала, що робити.

Якось Аделіна підійшла до Гриця й спитала:

– Ти не знаєш, де знаходиться Жабориця?

– Не знаю, – крутнув головою чоловік.

– Десь ніби біля Новограда.

– Не бував я там, пані. А що таке? – поцікавився.

– Там десь мого Олександра Сергійовича закопали під дубом.

– А там один дуб?

– Того я вже не знаю, Грицю.

– Мені здається, що та сторона лісами багата. А в лісах і дубів чимало.

– Може, й правду кажеш, Грицю, – і якось печально усміхнулася до чоловіка – той аж зніяковів.

– Якщо пані Аделіна схоче поїхати туди – я можу завезти.

– Якби ж то знати, який то дуб.

– Можна пошукати.

– Хай-но я трохи поправлюся.

Гриць хотів сказати «Пані, ви так, як ніколи, гарно виглядаєте. Повірте мені», але стримався.

Тепер отаман цілком переконався, що заблудив. Він не відає, скільки блукав (бо годинника не мав) по лісі після тієї битви, або, точніше, сутички.

Ось уже й сутінки невідворотно насуваються. Та ще й якась мжичка почала осідати на землю. Певна річ, десь тут, у лісі, й ночувати доведеться. Але де? Ймовірно наломить гілляччя, постелить і, накрившись накидкою, притулиться спиною до якогось дерева і, не скліпивши повік, пересидить до світанку. Так уже не раз доводилося. Але тоді він був із своєю сотнею, а зараз – сам. Навіть без коня. Він ще сподівався, що знайде в селі (десь воно неподалік) підтримку, бо, як би там не було, щось намагався зробити для цього села. Принаймні забрати від пані фільварок і віддати для незаможників. Хоч, якщо бути відвертим, то хто сьогодні не апелює до цієї частини селянства? А воно, здається, вже нікому віри не йме. І як на те подивиться його мати? Чи повинен він її так тяжко карати? Чи настільки вона винна?

Так, він заблудив. І не лишень у цьому лісі.

Що він тепер хоче?

Заради кого тиняється по цій землі?

І кожного разу задумується: що кинуло його в ці поневіряння під посвист гарячих куль і дикий скрегіт шабель? Хіба той Левко заслужив на таку ненависть і таку помсту? Врешті-решт, кому мстить? Левка він давно покарав, а інші хіба в тому винні, що він над ними так жорстоко знущається?

Не раз задумувався над тим і вирішив, що винні. Без їхньої вини не тинявся б як вирок. На цій землі він не має права на існування, але якщо його так легковажно хтось виставив на цей світ, то хай терпить на цьому світі! І нині, і прісно, і на віки віків!

Ішов, ішов і несподівано під буреломом провалився в яму.

Коли озирнувся – то відчув, що тут навіть затишно.

Щось розгледіти не можна було і він почав обмацувати руками… спочатку земляні стінки… якесь корінняччя… якесь… а що?.. Один клубочок… другий… третій, четвертий … навіть п’ятий… Він підсунув руку під одного – тепленький… Одразу ж почув не то писк, не то ледь чутне скімлення чи скавуління… Аж злякався – і висмикнув руку… Не було сумніву, що це … таки вони… Отже, він потрапив у вовче лігво…

А якщо так, то треба бути готовим до нападу. Вовчиця не потерпить когось чужого біля своїх дітей. Як кожна вовча мати, вона буде їх захищати усім, а найперше зубами. Це людська мати ще може завагатися.

Щоправда, і та, вовча, коли вивела їх одного за одним у цей жорстокий світ, – не задумувалася, на які випробування посилає своїх дітей. Адже їм доведеться постійно переносити холод і голод. І ті холод і, особливо, голод згодом кинуть їх на такі криваві ризики, з яких їх ноги далеко не всіх винесуть.

Отже, перед тим, як щось робити, треба завше серйозно задумуватися. Без сумніву, це стосується в першу чергу людей, а не звірів, бо людський, так званий вищий розум повинен їх застраховувати від помилок…

Якби ж то.

Зітхнув і в ту ж мить над собою побачив два зеленаві вогники. Не вагаючись, вихопив нагана, вистрелив поміж них і… здається, не промахнувся.

Коли виліз із лігва, то у пітьмі все-таки розгледів вовчий труп, що лежав із вишкіреними кливаками, які вже ніколи нікого не залякають.

І хоча в лігві було вже безпечно, отаман і на мить не заплющив очей, перебирав вовченят, а вони постійно тицяли носиками в його долоню, бо були голодні. Він хотів розстібнути гімнастерку і підставити їм свої груди, бо розумів, що з усіх злочинів, які зробив, цей – найбільш несправедливий. Якийсь пекучий клубок підпер горлянку – і Устим безперервно ковтав слину, яка невідь-звідки появлялася…

А вранці виніс вовченят із лігва й почав кидати їх – одне за одним – у річку. Він уже думав над тим, що то за річка? Якщо Горинь – то залишки його розгромленого загону повинні бути десь поряд.

Дні якось так швидко летіли, що вже й з беріз листочки почали спадати. Отак зірветься якийсь од легесенького подиху вітерцю, зробить кілька колінець у повітрі й нечутно опуститься на траву, що вже встигла зжухнути од прямовисного сонячного проміння.

Марфа вже й за парканом першу бабку знайшла. І не одну навіть. На олії засмажила їх. Смакота. Пані каже:

– Може, пораненому дай.

– Боюся, що йому на шлунок буде затяжко. То ж – гриби. А він невідомо коли їв.

– То вже тобі видніше, Марфо.

– Смаженицю я приготувала вам, пані. Вам треба поправлятися.

– Розділиш на всіх, – розпорядилася Аделіна.

– Всім – то по ложці буде, а одному – якраз нормальна порція.

– Отже, забирай її собі, бо ти їх назбирала.

Марфа забрала, а увечері принесла гриби Грицеві. Та ще й на вухо:

– Щось тобі скажу, – і озирнулася довкола, – тільки ти нікому. Добре?

Гриць кивнув головою.

– Вчора пані мені гутарить: «А що люди скажуть, як я звелю пораненого перенести в спальню Олександра Сергійовича?»

– А ти їй що? – звів брови Гриць.

– А я їй: «Скажуть те, що подумають». А вона мені: «А що подумають?»

– А ти їй?

– А я їй: «Того то я вже, пані, не відаю». І я собі подумала: «Ще над чоловіком і земля не запалася, як жінка в його ліжко вже коханця кладе». І хто б міг подумати, Грицю!

– Так вона ж звеліла його перенести в Левкову кімнатку.

– Це вже після того, як зі мною погутарила.

Гриць довго мовчав, поки зібрався з думками.

– Може, пані хоче, щоб хлопець скоріше видужав, і затишок йому робить, а ти…

– Ой, Грицю, мене не проведеш… по очах бачу…

– Ви, баби, завжди те бачите, чого й не варто бачити.

– Може, й так… Тільки ти нікому, зрозумів?

Зрозумів, та не хотілося вірити.

Опріч того, Гриць запідозрював, що той чорноволосий красунчик був із червоних і тому будь-коли міг би впустити під будь-який панський фільварок півня. На такому тлі доброчинність пані Аделіни виглядала трохи наївною. Але конюх не збирався комусь щось підказувати.

Перед Різдвом, якраз на Святвечір, у Мірей помер хлопчик. Пожив недовго, трохи більше двох тижнів. Перед тим простудився, кашляв, кашляв і перестав. Назавше. Треба було в грубі топити, а не було кому. Мірей лінувалася, а Марфі не дозволила, бо не любила жінку за те, що та їй в очі «всю правду різала». Гриць же категорично заявив: « Я всіх опалювати не буду! Дров вам привіз. Що ще треба?»

Отеплював він спальню пані, кімнату пораненого і свою. Марфа сама собі піч розпалювала. Це повинна робити б і Мірей, але вона не завше встигала. Поки всіх обійде, поки з усіма побалакає – дивись, уже й стемніло. Коли вже з грубки попіл вигортати і дрова розпалювати? Та ще й, признатись, у неї це не завжди виходило. Поки розпалить – у кімнату повно диму напустить. Гриць те бачив, але пособити не спішив, – жінка про нього дошкульну плітку пустила.

Тільки тоді, коли вже хлопчик почав сильно кашляти, забрав його до себе.

І Мірей забрав, але було вже пізно.

Не пізно було тільки плітці закріпитися: «А таки правду казали, дитина Варяга». Варягом Гриця на той час на фільварку вже всі називали.

Після того, як видовбав у промерзлій землі яму й опустив туди сяк-так збиту ним же труну, всі вернулися додому. І тут Мірей сплутала двері – замість своїх рвонула на себе Варягові. Навіть прилягла вже на його ліжко, але чоловік не розгубився і виніс її за двері.

– Хотів, щоб і я замерзла, – скаржилася назавтра Марфі.

Пані Аделіна вирішила її вигнати з дому, але згодом пошкодувала:

– Куди посеред зими піде. А весною обов’язково відправлю на вакації . Гувернанток мені взагалі не потрібно. А таких – тим паче.

Здоров’я Красунчика помітно поправлялося. Рана від шаблі на плечі загоїлася і на лівому боці від кулі – теж. Тільки ребро, як нагнутися, ще озивалося болем, але вже не таким, як ще недавно.

Проблема була в іншому. Як виявилося, Красунчик був зовсім без пам’яти. Він не знав де і з ким воював. І чи взагалі воював – не пам’ятає. Не відав навіть, як його звати. А тих, хто тепер приходив до нього, чітко відрізняв по імени, а декого, як Аделіну Казимирівну, і по батькові. Ось так, думай, що хочеш.

– Після контузії таке нерідко буває, – казав Гриць і йому повірили. Як-не-як, чоловік у тих справах розбирається, бо на війні був і навіть хреста заслужив.

– Якого хреста, – якось запитав Красунчик. – Хіба це не означає, що його вже встигли поховати і поставити над ним хреста?.. Як отому штабс-капітану? – раптово прорізалася в нього пам’ять.

– Якому штабс-капітану? – поцікавився хрестоносець.

– А я не знаю якому. Бо я недобре в лице його бачив.

– А як ти його бачив?

Не відповів. Отже, не пам’ятає.

Не вдалося нічого випитати в Красунчика ні сьогодні, ні взавтра, ні через тиждень.

Якось Гриць прийшов подивитися, як грубка нагрілася. І, щоб тепло через комин не виходило, засунути шибер . Красунчик спав, але неспокійно, перевертався з боку на бік, корчився, стогнав, і нарешті почав кричати:

– Вперед! Вперед! Вперед на Шабатове!

А потім заступив руками голову і благав:

– Не рубай! Не рубай!

І нарешті схопив себе за горло:

– Відступаймо, отамане, на Новоград! – зітхнув і заспокоївся, розплющив очі, але ними, здається, нікого й нічого не бачив.

Гриць повів йому пальцем перед носом – той зовсім не прореагував.

І невзабарі погруз у глибокий сон.

Гриць підійшов до грубки і засунув шибра.

Уранці знову навідався до Красунчика:

– Ти вчора згадував якогось отамана. Хто то такий?

– Не пам’ятаю, – відповів хлопець.

– А Новоград, Шабатове пам’ятаєш?

Усміхнувся і заперечно крутнув головою.

– Не пам’ятаєш?

– Ні.

– Зовсім?

– Зовсім, – і подивився якось печально-печально. – Я не брехав би вам, Грицю.

Пані Аделіна не витримала і таки прогнала Мірей із фільварку. І саме у найдошкульніші водохрещенські морози. Марфа відразу ж прокоментувала:

– Не хотіла, щоб француженка спокусила Красунчика.

Гриць лишень шиєю крутнув – наче по ній гусениця пролізла.

– Все ти знаєш, жінко.

Та не задумуючись одповіла:

– Я навіть знаю, що ти, саме ти думаєш.

Чоловікові не хотілося продовжувати ту дурну розмову і він пішов до конюшні. Вирішив трохи сіна вкинути Кочубеєві за драбинку.

Набрав оберемок і поніс.

Але не доніс. Йому дорогу перегородив підліток. Гриць його відразу впізнав. Із Бубнова. Хлопчисько стояв, викинувши наперед гвинтівку, але бувалий матрос не розгубився, пожбурив на хлопця сіном і в одну мить вихопив у нього гвинтівку.

– Руки догори!

Хлопець підняв і усміхнувся:

– А ви, дядьку, мене не вб’єте.

– Думаєш, пошкодую?

– Так.

– Чому?

– Бо там набоїв катма.

– А ти мені що думав зробити?

– Налякати.

– Навіщо?

– Щоб ви панського коня віддали.

– Навіщо він тобі?

– Хочу піти до січовиків.

– Теж мені стрілець знайшовся.

– Якщо я, дядьку Грицю, у вас не заберу, то сьогодні вночі його забере Парфен Дятлик і поїде за червоних воювати.

– Звідки ти знаєш?

– Сам Парфен учора, як підпив, то хвалився. Казав, ще й Семена Несмачного з собою візьме.

– Дякую тобі, хлопче, за вістку. В іншому випадку я б тебе перегнув через коліно і добряче путом полоснув по сраці! А тепер іди додому і скажи батькові, щоб він тобі так зробив.

– Нема батька.

– А де ж?

– Червоні вбили.

Гриць подивився на хлопця:

– Коли?

– Певне, з місяць тому.

– А я, бач, і не знав… Шкода, добрий чоловік був, – і погладив хлопця по голівці. – Як тебе звати?

– Максимко.

– Йди додому, Максимку. Я тобі ще дам кілька набоїв, щоб од вовків, як нападуть, оборонився, – і вийняв із жолоба пригорщу патронів.

– А ви що, коня набоями кормите?

– Щоб відстрілювався, коли на нього нападуть такі, як ти й Парфен, – і поплескав Кратюкового Максимка по плічку. – Іди!

Хлопець вийшов із конюшні.

– Або ж почекай. Я зараз запряжу Кочубея в сани і підвезу тебе.

Так і зробив.

Але до самого Бубнова не доїхав. Десь за кілометр перед селом висадив хлопця, розвернув однокінні сани і потихенько подався до фільварку, раз по раз голосно виляскуючи батогом і таким чином лякаючи вовків, які, напевне, вже виходили на полювання. На тих вовків (і не лише на них) Гриць тримав під сидінням свою надійну зброю, яку недавно виміняв у донського козака за пляшку звичайної сивухи. Її вигнала чи дістала десь там Марфа.

На подвір’ї випряг коня, завів до стайні і припнув біля жолоба.

Кратюків хлопчисько, може, й недарма застерігав. Не завадило б переночувати в стайні. Хоч холодно, але не звикати. За пана Станіслава жив тут, біля худоби, і влітку і зимою. То лишень новий пан, точніше, барин дозволив йому ночувати у флігелі. Отже, насунув на себе кожуха, вийняв із-під сідла коротку кавалерійську гвинтівку, як він її назвав «стрéльбу»; в кишеню вкинув із десяток набоїв і вже хотів прилягти у засіку на соломі. Але ще вирішив вийти надвір і за конюшнею перед сном розстібнути розпорку .

Щойно зайшов за ріг, як на нього повіяло холодним вітром – мусив спиною заступитися од нього. Упер теплий струмінь у сніг і здивувався, що упер так близько. Колись міг би через цю конюшню перекинути райдугу, а тепер ледь собі коліна не пообливав.

«Старієш, Грицю, – сказав сам до себе. – Але п’ятдесят років хіба то старість? Он твій дід Охрім ледь до ста не дотягнув, а батько – вісімдесят дев’ять».

– Врагу нє сдайоцца…

Пройшовся ще довкола флігеля, потім довкола центральної будівлі, глянув ненароком у вікно пані – світиться, отже, як завше, не спить. Захотілося заглянути у вікно, що вона там робить? Але стримався – може почути рип на снігу.

Після того обійшов ще довкола конюшні і нараз оглянувся – нікого. Видалося, що за ним хтось скрадається. Може, там за парканом і є вовк, але він нікому – ні коневі, ні йому не страшний, якщо вони в стайні. Треба тільки запертися добре. Клацнув засувом і ще й дрючком на скобу запер.

Тут уже не те, що вовк, але й ніякий злодій не залізе.

А як поткнеться, то на постріл наткнеться.

– Ось так! Собаку не завадило б тримати, але де ти його зараз знайдеш? Лісом блукає повно, та вони вже здичавіли.

Насунув глибоко на вуха малахая і ліг у засіку на солому, примостивши біля себе «стрельбу».

У стайні, як у стайні, заносить свіжим кінським кізяком, перепрілою соломою і ще чимось специфічним для тієї зимової пори.

Ще довго чув, як десь поряд по соломі лазили миші, голосно фиркав кінь і щось жував. Мабуть, визбирував з-під жолоба сіно або й солому. Кочубей нічим не гидує. Сьогодні саме так і треба робити.

Гриць ще прислухався, озирнувся довкола, кілька разів голосно позіхнув і заснув.

Як завжди, йому ніщо не снилося.

Або ж не встигло приснитися.

Надворі уже заголювалося на новий день. Це було видно крізь вузеньке віконце, що трохи зліва од вхідних дверей.

Гриць тихесенько висунув із металевої скоби дрючка і, шарпнувши на себе двері, ще тихіше відтягнув засув.

Перед тим, як прочинити двері, прислухався, чи не ходить хтось коло стайні? Декілька хвилин чекав. Ніби не чути. Тоді плечем уперся в двері і прочинив їх. Спочатку на вузьку щілину. Таку, що можна лишень долоню просунути.

Ясна річ, не міг сподіватися, що саме в цей час у лівому крилі флігеля відчиняться двері і звідси на сніг у легеньких літніх капцях, у спідній білій сорочці вискочить золотоволоса фея. Щоправда, наопашки вона ще встигла накинути своє дороге хутро. Такою її він ніколи не бачив. З рипом пробігла по снігу аж до центральної будівлі фільварку і зникла за її рогом.

Того Гриць не сподівався від неї.

Виходить, Марфа мала рацію.

Гнів у ньому спалахнув із такою силою, що він, цупко затиснувши у руках «стрельбу», вискочив на подвір’я. Хотів кинутися до центральної будівлі, але тут же передумав. «Що, з бабою будеш воювати?» Він такого ніколи не робив і зараз до цього не опуститься. Краще вже звести рахунки з он тим, що в лівому крилі флігеля!

І попрошкував по снігу до будівлі.

Рвонув на себе двері – й опинився в невеличкій кімнаті.

Перед ним на ліжку лежав той, якого він мав убити.

– Я тебе врятував, я тебе й… – упер приклад гвинтівки в плече й поклав палець на курок. Крізь приціл виразно бачив свого ворога. Ворог був ще по-дитячому юний і, як видалося Грицеві, важко дихав. У нього –потріскані губи і якісь зовсім байдужі очі.

«Він навіть не розуміє, чого я до нього прийшов» – подумав і одвів од курка палець.

Пройшовся раз, потім ще раз по кімнаті й поклав долоню на чоло Красунчикові – чоло горіло, а хлопець плямкав губами:

– Усти… Устиме…

Прибігла Марфа.

– Казала пані, що йому погано!

Притулила вухо до грудей.

– Хрипить. Усе хрипить. За лікарем треба їхати! – і дивиться на Гриця.

– А де той лікар ниньки? – питає чоловік.

– Невже ніде нема?

– Був аж у Вільхівці, але на фронті пропав.

– Тоді треба борсучого жиру.

– А де той борсук?

– У лісі, – відповідає. – Варяже, знайти треба! Інакше – Красунчикові капець.

Гриць тільки повернув шиєю:

– Нехай пропадає.

Марфа не витримала:

– Так ти… ось я-акий… Не думала…

– А такий! – сказав чоловік і штовхнув двері раменом.

А надворі ще повернувся убік порога і на витягнутій руці викинув догори свою «стрельбу»:

– Він вашого барина вкокошив, а ви…

Уже третій день чоловік блукає лісом, борсука шукає. Але як ти його впіймаєш? Якби так ягдташ, то поставив би і, може, звірок сам у пастку вліз би. Звичайно, якби зараз десь натрапив – не пошкодував би на нього набою. Як і на вовка. Але не натрапив. Вовків лише здалека бачив.

– Порох, гади , чують.

Верткі вивірки дорогу йому перебігають, дятли майже над самою головою кору довбуть, тільки синичок нема, у пошуках харчів ближче до села подалися.

Йому також пора б вертатися, бо сутеніти починає.

Але як вернешся з порожніми руками?

А оце, здається…

– Таки його.

Він знає ті сліди. Колись ще дід йому їх показував.

– А дід справжній мисливець був!

Як виявилося, звір одразу за кущем… Можна з першого пострілу.

Ось він ні в чому не винний сидить собі і щось жує. Сидить і жує.

– Сидить і жує.

Такий невеличкий

– … і такий симпатичний.

І справді, не гоже в тих стріляти, хто не вміє і не має як боронитися. Зовсім інше – вовк. Той може в твоє горло ікла встромити і так глибоко, що ти тільки встигнеш декілька разів ногами дриґнути.

А борсук? Вина ж борсука в тому, що він жирний.

– Але ж той жир він сам собі запас.

Так ні, візьми і поділися. Якби ж то з ближнім, а то зі своїм споконвічним ворогом. Властиво, з тим, хто тебе завжди лякає, нори твої руйнує, часто ні з того ні з сього так огріє палицею, що ти ледь ноги присунеш у схованку.

– Ще добре, якщо присунеш.

А в останній час почалося полювання, як на зайців.

– У зайців хоч ноги довгі, а в борсуків?

Хто знає, скільки так міркував би чоловік, якби не відчув чиюсь руку на своєму плечі. Озирнувся – і отетерів: аж трьох стояло коло нього. І всі – озброєні.

– Хай живе анархія!

Не знав, що відповісти.

– Підеш з нами!

– Куди?

– Куди треба!

Колишній матрос не злякався:

– Куди треба, туди я й без вас потраплю, а ось куди не треба, то й з вами не піду.

– Не пащекуй, старий! – і відразу приклáдом оглушили його.

Коли прийшов до пам’яті, то сказав:

– Натяк зрозумів.

А ті вже запропонували йому:

– Або ти нас заховаєш до весни так, щоб ніхто не знайшов, або ми тебе заховаємо так, що тебе і через десять років ніхто не знайде, – і один із них ребром долоні черкнув себе по шиї, ще й язика висолопив: – Зрозумів?

Треба було вибирати – і Гриць вибрав:

– Підемо до мене.

– Цебто куди?

– У панський фільварок.

– До Ясінських?

– До Ротмістрових.

– Наш отаман нас вів і не довів до Ясінських.

– А я доведу, – сказав Гриць.

Один із тих трьох наставив колючі брови:

– А не видаси?

– Кому?

– Ну, наприклад, білим?

А другий підкинув:

– Або ж червоним. Вони вже майже скрізь власть захопили.

– Не лежить у мене душа ні до білих, ні до червоних. Отже, я не маю кому вас здавати. Та й… не в моїй натурі то, – щиро признався.

– Я йому вірю , – сказав той з колючими бровами. – По очах бачу, що брехати не вміє …

До панської садиби Гриць привів непрошених пізно увечері. Не мав наміру приховувати від пані Аделіни їх, бо рано чи пізно все одно приховане стало б явним. Про це він і попередив супутників.

– Ми – згідні, – сказали ті.

А коли несподівано у лівому крилі флігеля зустріли свого соратника – вся недовіра, яка до цього ще десь таїлася, відразу розвіялася.

– Денисе! – кинулися до хворого, а той ніби не розуміє, що трапилося.

– Так він контужений і до того ж у гарячці, – пояснив Гриць.

– Ти що, не впізнаєш нас, Денисе?

Мабуть, що не впізнавав, бо на обличчі – ніяких змін.

– Де ви його підібрали? – запитав перший, що носив ім’я Бабак. Той, кого називали Касалап, пильно глянув на Гриця.

– У лісі, – спокійно відповів Гриць.

– А де саме? – поцікавився вже й Тимоха – третій із тих, хто щойно прибув.

– Недалеко від того місця, де вас спіткав. Біля Холодних джерел.

– Порозкидав нас ворог лісом. Ой порозкидав! – скрушно мовив Бабак. – І все через…

– Мене менше цікавить «через», ніж те, як ви думаєте перезимувати? – міркував уже Гриць.

– Не розумію, – подивився на нього Бабак.

– Ми й самі вже не маємо що їсти, отже, даруйте, нічим поділитися з вами не можемо. Хіба що, як людям з дороги, можемо ще щось знайти перекусити. Марфо! – гукнув у прочинені двері.

– Почекай, хазяїне, – стримав його той, кого називали Касалапом. – Перекусити ми ще й самі знайдемо. А ось придбати щось на прозапас – інша справа.

– А що тут думати? Ліс-батько виручить. Вже не раз виручав, – збив шапку на потилицю Тимоха.

– Тоді запрягайте, хлопці, коні – і гайда! Я сам із вами поїду! – вирішив Гриць.

Як домовилися – так і вчинили.

Вранці всі троє, крім Бабака, подалися у пошуках провіанту до лісу.

У кожного – гвинтівка напоготові.

Гриць узяв у ліву руку віжки, у праву батіг і виляснув ним над спиною Кочубея – сани плавно рушили з місця.

Марфа ніяк не розуміє, чому то їй пані вчора розповідала ту казку.

Та й казка якась не наша, бо й імена такі, що не вимовиш. Особливо отого сина грецької богині Афродіти. В того сина ніби закохалася якась німфа на ім’я Салмакида. І за проханням німфи боги з’єднали її в одне тіло з сином-красенем, але від того німфа не стала щасливою, а навпаки – дуже нещасною…

Після калинового чаю, який ще вчора приготувала Марфа, Денисові ніби стало легше. Він почав не без цікавости оглядати стіни перед собою, потім звів очі на стелю, зовсім байдуже ковзнув поглядом по Марфі й нарешті зупинився на колючих бровах чоловіка.

– Ба-ба… – ніби почала прорізуватися в нього пам'ять.

– Так, Денисе, так, – усміхнувся колишній його зверхник. – То – він. І він, Бабак, не дозволить нікому тебе скривдити. Бабак – то не та потороча…

Марфа підкинула у грубку останнє поліно:

– Дрова вже кінчаються. Якщо хочете, щоб Красунчику було тепло і щоб поправлявся – треба й дровами запастися.

Бабак повернувся до жінки:

– Все зробимо, тьотю …

– А як же ж то так вийшло, що ви свого пораненого товариша посеред снігу покинули?

– Так вийшло, тьотю, що спочатку нас… Юрко Тютюнник добряче потріпав, а потім уже червона банда доконала. І все через те… але що про це згадувати.

– А де отаман? – несподівано запитав поранений.

Бабак поклав йому руку на чоло:

– Ти спочатку поправся, а потім про все дізнаєшся. Непотрібний він тобі зараз.

– А де моя шабля?

– Є твоя шабля.

– Щоб не вийшло так, як під Корцем.

– А ти пам’ятаєш, що було під Корцем?

– Ніби…

– Спи, Красунчику, спи. А ви йому не заважайте – хай поправляється хлопець.

– А він – не Красунчик, а Денис.

– То для вас, а для нас – Красунчик.

«Красунчику», певне, це сподобалося, бо він ледь-ледь усміхнувся.

А крізь відмерзлу шибку вже було видно, як знову повільно почав падати лапатий сніг. Можливо, останній.

Під вечір до фільварку повернулися мисливці.

Повернулися радісні. Ще б пак, на санях лежала козуля і якийсь мішок.

Пані Аделіна не втрималася і запитала:

– А це що таке?

– Борошно.

– Де ви його поцупили?

– Треба вміть, хазяєчка! – похвалився Сава Касалап. – В одного буржуя конфіскували!

Аделіна подивилася на Гриця.

– Який Сава – така й слава, – прокоментував той.

А Сава вже піддав собі лантуха на спину і поніс у комору.

Козулю відразу ж білував Тимоха. Було видно, що чоловік це робив не вперше. Тушка, підвішена у хліві, на морозі аж парувала, і Тимоха вимушений був роздягнутися аж до сорочки. Він раз по раз підточував об поріг ножа, знову і знову поправляв вуса, сам до себе посміхався і насвистував якусь вельми знайому примітивну мелодію. Скоріше всього це була імпровізація людини, котра дещо позбавлена музичного слуху.

Після того, як м'ясо лягало в нецьки, Марфа його перебирала і частинку відкладала на сковорідку.

– Якби ще сало, то свіжина була б смачна. А так, мабуть, прийдеться варити.

– Тобі, Марфо, ніяк не догодиш. Сьогодні вже обійдися тим, що є, а взавтра поїдемо і пристрелимо дикого кабана. Тоді вже й сало буде. А хоч сіль маєш? – несподівано запитав різник.

– Поки що є, але нею вже довго не протягнеш.

Марфа, видно, задоволена, що Гриць борсука підстрелив. Отже, треба було ще посудину знайти на борсучий смалець. Ясна річ, той смалець можна пустити під м'ясо на сковорідку, але шкода – то ж ліки. А того звірка не так легко знайти тепер у лісі. Про це сам Гриць казав:

– Поки я його знайшов – півлісу обскородив.

Коли м'ясо було готове – Касалап поставив на стіл пляшку:

– Отакий Сава!

А Бабак нагадав:

– Я добре пам’ятаю, як Устим казав: «Ми, хлопці, ще мусимо навідатися до фільварку Ясінських. Подивитися, як вони там розкошують? Це – мій обов’язок!

– Що казав, то казав, – підтвердив Касалап і поналивав у склянки сивої, аж білої рідини. – Багато чого він казав.

– Він навіть казав, що є царським сином, – витер ножа в рукав Тимоха.

– Коли таке було? – зупинився з чаркою на рівні грудей Касалап.

– Це було ще минулої весни.

– Майже рік тому.

– А було. Я теж пам’ятаю, – підтвердив Бабак і повернувся до Касалапа: – Я давно знав, що з тобою, Саво, не пропадеш. Але сьогодні аж ніяк не сподівався скуштувати сивухи, – і кивнув до Дениса: – Вип’єш?

– Та що ви, йому хіба що навару з-під м’яса, – застерегла Марфа, але Бабак на її слова не зважив.

– Це його ліки, – і налив півсклянки горілки.

У Дениса дуже тремтіла рука і він розлив половину рідини собі на груди.

Але випив.

А потім ще й м’ясо почав жувати.

Жував нудно й довго, але на нього вже ніхто з його соратників не звертав уваги.

Була нагода, і вони вирішили «відвести душу». Як завжди, після успішного наскоку на ворога, чергового пограбування села чи якоїсь міської крамниці.

Пані зайшла саме в розпал учти.

На неї ніхто навіть не звернув уваги. Гриць – на подив Марфи й Аделіни – теж уже добряче «піддав» і, глибоко насунувши на голову шапку, здається, дрімав у кутку. Марфа сиділа біля пораненого і поїла його вже м’ясним бульйоном (якщо цей навар можна було так назвати). А соратники вправлялися у велемовстві.

Касалап розчервонівся і комусь доказував:

– Нам не треба було встрявати в бій з Тютюнником! Я ще тоді казав, що не треба. Але що ти йому докажеш?

– Кому «йому»?

– Та й кому доказувати? – розстібав сорочку Тимоха.

– Але ж стільки часу дурив нас!

– Бо ми сліпі були!

– Що сліпі – то так. Ти йому підсовуєш жінку, а він її проганяє.

– Ти його запрошуєш у річку – помийся, бо вже потом наскрізь просяк, а він…

– … а він не йде!

– А він не йде!

– А всіх «харашає» .

– Хіба вже по тому не можна було здогадатися?

– Чому не можна було? Але ж ми сліпі були.

– Поки він нас не довів до того, що ми його роздягнули…

– Роздягнули!

– Роздягнули і…

– …і повісили!

– Хіба то його, а не її?

– А дідько його знає, що то було?

І тут Аделіна нараз схопилася за серце і хотіла вийти з кімнати.

– І не він, і не вона.

– Він чи вона – одна сатана, – підбиває риску Бабак. – Правда, Грицю, ти ж бачив?

Гриць полотніє і простягає склянку: налийте!

– Потвора якась! – вигукує Касалап, а Аделіна помаленьку по дверях осувається на поріг.

– Що з вами, пані? – кидається до неї Марфа.

Гриць ставить склянку на стіл:

– Пані погано?

Інші ні на що не звертають уваги, далі бенкетують.

– Якби ми з людьми нормально поводилися – нас би люди підтримали, не сахалися б од нас.

– Якби ми людей дурили так, як комісари, нас також підтримали б.

– Якби ми воювали за Україну, як січові стрільці, нас також підтримали б. Хіба ні?

– Перестаньте! – кричить Марфа. – Пані вмирає!

Гриць підходить до Аделіни, бере її за руку, мацає пульс, розстібає на пані сорочку, прикладає вухо до грудей, довго слухає.

Всі притихли.

Бабак навіть підійшов до пані:

– Що з нею?

Гриць підводиться з колін:

– Віддала Богу дух, – нарешті каже.

Поховали Аделіну Ротмістрову на сільському цвинтарі у родовому склепі Ясінських поруч батька й матері.

Без ксьондза ховали. Бо ксьондза не було.

Та й православного священика вже в селі не було.

Чи вбили, чи втік кудись – ніхто не відає.

А весною колишні вояки колишнього отамана Устима пішли з фільварку.

Куди пішли – не сказали.

Та й нікого тепер це не цікавило.

– Пішли – ну й пішли. З богом, Парасю! – сказала Марфа, а Гриць якось так повівся, начебто їх тут і зовсім не було.

– То що ж будемо робити: чи йти нам із цього панського двору, чи тут жити?

– Я без попівського благословення з тобою жити не збираюся.

– А я до тебе не напрошуюся.

– Знаю, тобі інша подобалася.

– Що з того, як я їй не подобався, – сказав чоловік і пішов до стайні, «коб коня вивести на пашу».

А як вернувся, то підійшов до Марфи.

– А я Альону бачив, – сказав.

– Коли?

– Зимою.

– Брешеш.

– Бігме, бачив.

– Де?

– В лісі. На дереві.

– А чого на дереві?

– Бо її ті повісили.

– За віщо?

– Бо вона була якась… не теє не сеє.

– А ти що, не знав?

– Не знав.

– Ой, Варяже, а чого вони її сюди, в таку глушину, привезли?

– А я того не знав.

Марфа приклала кінчик хустки до ока:

– Нещасна вона.

– Я тільки знав, що вона ще дуже хотіла когось побачити.

– Матір?

– А того то я вже не знаю.

Гриць ще виорав землю і житом засіяв.

Разом із Марфою посадили картоплю.

Якось Марфа сказала:

– А знаєш що, Грицю, я, певне, буду збиратися.

– Куди? – запитав Гриць.

– У монастир.

Але не встигла. Якогось ранку прийшли і «от імєні совєцкой власті» сказали:

– Збирайтеся!

– Куди? – запитала Марфа.

– Там побачите.

– Так ми ж нічого не винні, – намагався пояснити Гриць.

– Винні, бо на помєщика добровільно работалі.

А інший у круглому кашкеті додав:

– І бандитів цілу зиму переховували.

Кочубей ще привіз їх – Гриця й Марфу – до станції, а коли вони злізли з хури голосно заіржав. Як передчував, що бачаться вони востаннє.