Хто такі ще виніс муки?

І кого чума так жерла?

Потирає хтось там руки:

Україна вже умерла.

Нас нужда віками душить,

Та не всі ми на колінах.

В непідпертих наших душах

Ще не вмерла Україна,

Гей, Україна!

Нас ламали — не зламали

І з лиця землі не стерли.

Вмерло нас в снігах чимало —

Україна ж не умерла.

Синьо-жовтий прапор звився

На скривавлених руїнах.

Як би хтось там не казився —

Не умре вже Україна!

Гей, Україна!

Нас нужда віками душить,

Та не всі ми на колінах.

В непідпертих наших душах

Ще не вмерла Україна,

Гей, Україна!

Гей, понад озером ліг туман,

Хоч би пів-зіроньки, а нема.

Там, де ступала я, ти ступав.

Чом твій у темряві слід пропав?

Приспів:

Тільки горицвіт на твому березі сяє.

Скільки пройшло літ, а цвіт той не згасає.

Як ти жив? Де ти був?

Ранній щем розлуки

Ти забув чи не забув?

І в полі чистому і в саду

Слід твій шукаю – і не знайду.

Серце зневірилось у словах.

Серце не просто так забува.

Приспів.

Серце зневірилось у словах,

Серце не просто так забува…

Ти – слава моя голосна і прадавня, Світязь!

Ти – гордість моя невмируща, висока, Світязь!

Тобі на крило півнеба лягло,

О, поліська легендо, Світязь.

Приспів:

Чайки злітають над хвилями,

Чайки вітають нас крилами,

Крилами білими, білими – Світязь.

Нашими днями чудесними,

Нашими щедрими веснами

В далеч омріяну сплескує, Світязь.

Ти гордо несеш свої хвилі, як море, Світязь,

Віками для тебе сія в небі сонце, Світязь.

Кленове весло на хвилю лягло,

О, волинська ти пісне, Світязь.

Приспів.

Зійшла над тобою зоря світанкова, Світязь.

Краса неповторна, краса неозора – Світязь.

Тобі на чоло роздолля лягло,

Українська ти думо – Світязь.

Приспів.

Нашими днями чудесними,

Нашими щедрими веснами

В далеч омріяну сплескує, Світязь.

Світязь…

Сядемо під вербою

Разом, плече – в плече.

Добре мені з тобою,

Тільки на серці щем.

Вітер щемить на хвилі,

Вечір якийсь такий:

Знизу – до біса милий,

Зверху – увесь п’янкий.

Приспів (2):

Мовчки сплетемо руки,

Будемо далі мовчать.

В передчутті розлуки

Слів нам не вистача.

Ти – моя грішна зваба,

Ти – моя й дивина.

Місяця скину з неба,

Аби не видав нас.

Місяць ще зовсім юний,

Може, й тому недарма

Перебирає струни

Сентиментальний романс.

Приспів (2).

Гудуть край шляху ясени,

Гудуть під ураганами,

Ростуть у матері сини,

Усі ростуть Іванами.

Здригнулись ясні ясени,

Злетіли в небо ворони,

Пішли із дому три сини

На всі чотири сторони.

Ой, сини-ясени,

Як три проліски весни,

Як три зірки вечорові,

Як три долі чорноброві,

Ой, сини…

Один у казку заблукав,

Другий – у пісню зоряну,

А третій в полі їх чекав

Несіянім, неоранім.

Упали ясні ясени,

Світанки сколихнулися,

Вернулись на майдан сини,

І, ніби, не вернулися…

Гудуть край шляху ясени,

Гудуть під ураганами,

Зросли у матері сини,

Усі зросли Іванами…

Хтось був давно, як пісня, вільний,

А Україна – у печалі.

Ішла крізь розбрати і війни –

Аж обрії вогнем кричали.

Коли скарби вручала Доля

І роздала усім, що мала,

То Україну в Дикім полі

Уже останньою спіткала:

"Ти не засмучуйся, не треба, |

Хто винен, що прийшла так пізно? |

Кому не випав скарб із неба – |

Отримає в дарунок пісню". | (2)

І пісня линула все далі,

Усіх довкола дивувала.

А Доля десь в кутку ридала,

І пісня долю вже втішала:

"Ти не засмучуйся, не треба,

Хто винен, що прийшла так пізно?

Кому не випав скарб із неба –

Отримає в дарунок пісню.

Ти не засмучуйся, не треба,

Хто винен, що прийшла так пізно?

Кому не випав скарб із неба –

Отримає на втіху пісню".